Луканов: Не женіть порожняк із Донбасу

Пишучи з Донбасу, колеги мають свідомо шукати українські сили або принаймні настрої місцевого населення. В протилежному випадку ЗМІ підтримуватимуть високий градус негативного ставлення, який (ніде правди діти) панує зараз у значної кількості громадян по відношенню до мешканців Донеччини й Луганщини.

Взятися за перо, а точніше стукати по клаві компа мене змусила Наталя Лигачова. А саме її критична стаття на тему репортажів із Донбасу. Вона дорікає авторам «Нового времени» Максиму Бутченку й Павлу Добровольському за розповідь про те, що на Донбасі панують суцільні антиукраїнські настрої. При цьому висновок свій вони базують не на соціологічних опитуваннях або коментарях експертів, а на власних репортерських враженнях — що, на думку Лигачової, є необґрунтованим узагальненням. Також Лигачова вважає, що в подібних публікаціях мають бути представлені не лише думки та враження, а й відповіді на критику відповідних осіб тощо.

На сторінках «Телекритики» й у Фейсбуці вже навіть полеміка виникла. Думаю, вона відображає проблему: навіть у тій нашій журналістиці, яка прагне говорити правду, існує питання акцентів, або збалансованості подачі інформації.

Думаю, саме через незбалансованість інформації наше суспільство часто панікує, депресує й піддається настроям у дусі «всьо пропало».

Для вирішення цієї проблеми неможливо запропонувати якийсь універсальний рецепт. Кожному журналісту варто самому шукати підхід. Саме належна розстановка акцентів дасть можливість розповісти навіть гірку правду, але в той же час не заганятиме суспільство в депресію.

Ось кілька суб’єктивних вражень про регіон. Останній раз, коли я був там два тижні тому, я зустрівся з «Краматорськими бджілками» — це люди як із самого Краматорська, так і переселенці з окупованих територій. Вони плетуть маскувальні сітки для української армії.

Серед них є уродженки Росії, які переконують телефоном своїх російських родичів, що тут не все так, як показує їм телевізор. Вони просили: «Ви неодмінно напишіть, що на Донбасі не тільки вата».

В Маріуполі я познайомився з потужним проукраїнським (хоча чому «про»? Просто українським) рухом, який називається «Новий Маріуполь». Я радикально критично ставлюся до Донбасу. І цей радикалізм з’явився не сьогодні, а ще 2004 року, коли я непогано познайомився з регіоном і його звичаями. Вважаю, що туди Росія завела війська саме тому, що там їх чекали. Але в той же час я знаю, що там достатньо й українських сил.

Та повернімося до вищезгаданих акцентів, або ж збалансованості інформації з Донбасу: думаю, що, пишучи звідти, колеги мають свідомо шукати українські сили або принаймні настрої місцевого населення. Робити це навіть тоді, коли суб’єктивно журналісту здається, що там усі поспіль ненавидять Україну.

В протилежному випадку засоби масової інформації підтримуватимуть високий градус негативного ставлення, який (ніде правди діти) панує в значної кількості громадян по відношенню до донбасівців. Мовляв, усі вони там такі.

І тоді Максиму Бутченку, який часто у Фейсбуці переживає за своїх донбаських земляків, не варто нарікати на те, що значна частина українців із неокупованих територій вітає скасування пенсій для тих, хто живе під окупацією. Таке скасування, до речі, є відвертим порушенням прав людини.

Я неодноразово зустрічав мешканців регіону, які воюють на боці України. Про них теж треба розповідати, щоб не складалося враження, що весь Донбас пішов у терористи.

Ось мій маленький приклад. Будучи в батальйоні «Айдар», я дізнався про страшний факт: один боєць п’яним убив іншого. Дізнався також деякі інші вельми неприємні факти про життя цього підрозділу. В мирний час я б не вагаючись про це розповів би. Але зараз війна. В суспільній свідомості склався образ добровольця як звитяжного й безкорисливого захисника вітчизни. Він допомагав суспільству, не втрачати надії на перемогу. Водночас таких фактів не можна замовчувати. В кінцевому підсумку я вирішив написати «Суб’єктивний репортаж про те, про що мовчати не можна». Якщо спрощувати, то в ньому наголос ставився на тому, що айдарівці герої, але в батальйону є й тіньовий бік.

Цей мій досвід не є універсальним. Я нікому його не нав’язую. Думаю, що кожен журналіст мусить сам шукати належний спосіб подачі матеріалу за принципом «не зашкодь».

Втім, питання належних акцентів стосується не лише окремих статей, а й загальних принципів подачі інформації. Кілька разів зауважував, як ЗМІ у топ ставлять новину про поразку української армії. Водночас новина про її перемогу на іншій ділянці фронту цього ж дня йде у звичайній стрічці. Причому події ці приблизно однакового рівня. Мабуть, не варто пояснювати, що пріоритетність поразки над перемогою навряд чи поліпшить настрій читачеві і змусить його зберігати оптимістичний дух.

У мене якось на ФБ виникла полеміка з шеф-редактором «Української правди» Оленою Притулою. Видання поставило в топ новину про обурення відомого волонтера й радника Президента Юрія Бирюкова. Притула написала мені, що рішення ухвалював хтось із редакторів. На її думку, воно неоднозначне, але має право на життя. Мовляв, треба, щоб дурість кожного помітна була.

Може, дурість і була помітна, але та заява, яка мала небагато відношення до дійсності, протиставляла регіони України один одному, сприяла панічним настроям і створювала враження, що мобілізація ледь не зірвалася.

Якщо редакції так уже заманулося чиюсь дурість показати, то, мабуть, варто дати альтернативний погляд. Інакше для деяких читачів заява від радника Президента видавалася як істина — все-таки посадова особа висловилася.

Війна застала нас зненацька. Вся країна, в тому числі й журналістський цех, не були готові до неї ні психологічно, ні організаційно. Перелаштовуватися довелося буквально на ходу.

Нам досі не вдалося зробити цього належним чином. Колеги, на жаль, часто гонять із Донбасу порожняк. Тобто інформацію, яка є або неперевіреною, або незбалансованою. Будемо сподіватися, що ми таки навчимося якісно збагачувати видобуду породу.

Луканов: пані Дерев`янко, запросіть Кисельова

Судячи з усього, піарниця Єлєна Дерев’янко тяжіє до особливого професіоналізму. Вона міжнародний фестиваль з піару організувала і там, за її задумом, мають виступати профі з профі.

У себе на ФБ вона написала: « Все перечисленные спикеры – профессионалы своего дела. И это единственный критерий отбора спикеров. Другие критерии мне никто не имеет права диктовать. Тема закрыта».

Я всіляко вітаю такий підхід, щоб професіонали так уже професіонали! Але мені там декого бракує. Мучить питання: «Ну чому Дмітрія Кисельова не запросили?». Він же такий фахівець, що наші доморощені йому в підметки не годяться.

Ну куди до нього колишньому кримчанину, спікеру фестивалю, який радо вітав “кримнаш”, але тепер чомусь у Києві влаштувався! В Руском мірє чомусь не бажає. Прізвща не називаю – не хочу піарити.

Живучи в столиці України, він у себе на ФБ пише про тупих хохлів. Ось цитатка: “Ах! Как хохлодегенераты боролись за швабоду шлова! Как боролись!!! А, оказывается, не за то боролись. Просто хотели девственно чистые от мыслей мозги своих хохлопоцриотов оградить от любой информации, которая этим хохлодегенератам не в дугу. Видать потому, что эти самые хохлодегенераты в информполе даже на нормальный качественный высер не способны. Конкуренции не выдерживают))))))))))))”.

Ясна річ, що його власні висери мають ознаку непересічного таланту. Але до «ядєрной пилі» у виконанні Кисельова не дотягують. Тому метра з Москви там дуже бракуватиме.

Або там ще персонаж присутній. Він до бойовиків на Донбас мотався і розповідав по телевізору, які вони нормальні пацани. Ясна річ, що з британцем Грехемом Філіпсом, який працює для російських ЗМІ, нашого, прости господи, журналіста (так він, до речі, піарник чи журналіст?) поруч важко ставити. Тому і британського метра треба запросити – нехай він поділиться досвідом красивішого показу убитих українських вояків.

А ще піарники з ДеНееРу і ЛеНееРу, мабуть, непоганий досвід напрацювали, розповідаючи як їх укропи вбивають. Їх взагалі варто було б почесними гостями зробити.

З таким складом фестиваль стане не просто непересічною, а видатною подією. Безумовно його учасники докладуть всіх зусиль, щоб наступного року відбувся вже в руском мірє. І щоб ніякими «хохлодегенератами» там і не пахло.

Луканов: Про зростання тарифів

Журналістам не варто бездумно підтримувати ідею підвищення цін на тарифи, мовляв, шара закінчилася – і нічого не зробив, мусиш платити.

Я не є любителем шари. Але постійні нагадування, що ми мусимо платити більше за газ, метро, інший транспорт, комунальні послуги, більше зарплату депутатам – мене заколупали.

Той, хто вважає, що ось так просто ми повинні віддати свої гроші мають згадати, наприклад, історії підвищень ціни на жетон в метро. Нам сто разів казали, що без чергового підвищення нашому метро гаплик, а от як тільки підвищимо ціни – то все стане клас і метро розвиватиметься бурхливими темпами. Ціни підвищували – метро не розвивалося.

Натомість один з мобільних операторів (не називаю, бо не хочу, щоб підозрювали в рекламі) зателефонував і запропонував пакет послуг, який коштував би більше, ніж вдвічі дорожче від на той час мною використовуваного. Я погодився платити більше, бо мені пояснили, за що я маю платити, за які послуги.

Так ось, ставлячи питання про підвищення тарифів, цін на проїзд тощо, до нас, покупців цих послуг, треба донести, за що саме ми будемо платити. Що вийде в результаті того, що ми підвищили платню. І після певного часу відзвітувати. Без цього – балачки про підвищення ціни просто чергова розводка для лохів.

Ціни підвищать. Але краще не стане.

А прихильники просто підвищення ціни – мазохісти.

Арсенію Яценюку: «Ми не будемо доводити, що Земля не стоїть на трьох китах»

Голова Незалежної медіа-профспілки Юрій Луканов написав відкритого листа прем’єр-міністру Арсенію Яценюку з нагоди законодавчої ініціативи його партійного соратника, яка передбачає кримінальну відповідальність за критику держави.

Шановний пане прем’єр-міністр!

Висловлюю вам свою повагу і повідомляю, що мушу написати цього листа, але не знаю, що саме в ньому сказати. Погодьтеся, це треба дуже постаратися, аби журналіст не знав, що сказати. Такий когнітивний дисонанс спричинений членом вашої парламентської фракції «Народний фронт» Костянтином Матейченком.

Він зареєстрував законопроект номер 2225 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо захисту та збереження авторитету держави)». Ця законодавча ініціатива передбачає, що громадяни, які критикують державу можуть сісти до в’язниці.

Медійна профспілка, яку я маю честь очолювати, зобов’язана опікуватися питаннями свободи слова. Відповідно – вона мусить реагувати на законопроект пана Матейченка. Але якою має бути наша реакція – ми уявити не можемо.

З таким самим успіхом член вашої фракції міг би запропонувати повернутися до радянської Конституції і записати в статті шостій, що провідною і спрямовуючою силою українського суспільства, замість комуністичної партії, є партія «Фронт змін».

Але ж ми не станемо все це серйозно обговорювати. Чи не так? Так само, як не станемо доводити, що двічі по два дорівнює не п’ять. Або що Земля не стоїть на трьох китах.

Вигнавши президента, який намагався встановити в країні авторитарний режим і нав’язувати радянські цінності, українці дали зрозуміти, що вони хочуть жити в демократичному суспільстві. І їм навряд чи припаде до смаку обговорювати ініціативи народного обранця, який натхнення для своїх ініціатив черпає в глибокому радянському минулому.

Пане прем’єр-міністре, запевняю вас, що в українських журналістів дуже багато нагальних справ – розслідування у сфері корупції, висвітлення війни тощо. Тому нам просто шкода витрачати сили на пояснення, що ініціатива вашого партійного соратника явно відстала у часі років на сорок.

Дуже просимо вас переконати його відкликати свій законопроект. Інакше наша з вами проєвропейська Україна може стати посміховиськом в очах усього цивілізованого світу. За винятком Росії, бо там подібний закон ухвалений і діє вже кілька років. Але ж нам з Росією не по дорозі, чи не так?

Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки України