Кілька дів тому. Я отримав акредитацію на війну, тобто, як її називають, в зону АТО. Отримав не в Краматорську, а в Києві. Нагадаю, що спершу Міністерство оборони збиралося видавати винятково у штабі АТО, розташованому у Краматорську.

Випуск карток у Києві став результатом зустрічі медіа-профспілки і спілки журналістів з представниками СБУ і Міністерства оборони. Щодо Маріуполя, то ми, здається, поспішили. Наші силовики не мають відповідного обладнання в цьому місті.

Ми також домовилися, що юристи Юридичного бюро медіа-профспілки підготують пропозиції як привести положення про акредитацію у відповідність із законом.

Зокрема, ми ставили питання про те, що неприпустимо документ про акредитацію називати прес-картою, тому що така назва документу, ніби підтверджує, що саме ця особа є журналістом. А право на таке підтвердження не має належати державі. Це питання виключно професійного середовища.

У нашій зустрічі брали участь  кілька відомих журналістів, які висвітлюють війну. Один з них поставив питання: «Чи це так принципово як називати такий документ?».

На перший погляд, це справді дрібниця. Але є такий ефект – жаби в окропі. Якщо жабу кинути туди зненацька, то вона вискочить. А якщо покласти в холодну воду і поступово її підігрівати, то жаба звикатиме поступово аж поки не звариться.

Так ось і тут. Це начебто дрібниця – віддати державним органам право визначати, хто журналіст, а хто – ні. Але за першим може бути наступний крок. І в кінцевому підсумку ми зваримося в окропі, тобто потрапимо в залежність від державних інституцій.

Воно нам треба?