Олена Литвинова про акредитацію іноземних журналістів
Авторка – білоруська журналістка Олена Литвинова, оригінал тексту взято з сайту “Телекритика”.
У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови, яким пропонується призупинити «акредитацію журналістів та технічних працівників деяких засобів масової інформації Російської Федерації при органах державної влади України». Це вияв псевдопатріотизму чи банальне незнання власних законів? Адже як можна призупинити те, чого не існує вже майже п’ять років?
Інформаційна війна Росії проти України розпочалася значно раніше за військову агресію. Напевно, з цим ніхто не буде сперечатися, якщо згадати, як довго українського глядача годували російськими телесеріалами, в яких українець звичайно був негативним персонажем, а росіянин – взірцем порядності, хоробрості, мужності та надійності, а в російських новинах культивувався образ анархічної України з трьома гетьманами на двох українців.
Ситуація не змінилася навіть зараз, після створення Міністерства інформаційної політики. Україна так і не спромоглася відповісти на інформаційні виклики. Поки що. Іноді здається, що політики й журналісти замість шукати змістовні й результативні відповіді обирають легкі, а часом і помилкові шляхи, якщо взагалі не йдуть за російською пропагандою.
Ось щойно у Верховній Раді України зареєстровано проект постанови, яким пропонується призупинити «акредитацію журналістів та технічних працівників деяких засобів масової інформації Російської Федерації при органах державної влади України». Це вияв псевдопатріотизму чи банальне незнання власних законів? Адже як можна призупинити те, чого не існує вже майже п’ять років?
Чомусь не сумніваюся, що ті журналісти, які зараз вимагають заборонити акредитацію російських журналістів, у своїх матеріалах у 2010 році один поперед одним повторювали переможні реляції тодішніх нардепів Андрія Шевченка та Олени Бондаренко – авторів закону «Про доступ до публічної інформації» та нової редакції закону «Про інформацію» про нібито зрівняння прав українських та іноземних журналістів та скасування акредитації останніх при Міністерстві закордонних справ.
Хоча це було й не зовсім так, бо провідні журналісти-депутати своєю ініціативою вмить позбавили іноземних журналістів правових підстав для перебування на території України. Потім знадобилося ще півроку, щоби до всіх інших органів державної влади дійшло: тепер до них перейшли повноваження щодо оформлення іноземних журналістів, точніше іноземних громадян. Понад півроку виписувалися нові положення.
Поясню, в чому річ. До ухвалення нової редакції закону всі іноземні журналісти, в тому числі й російські, зверталися до Міністерства закордонних справ України по акредитацію – або тимчасову (для висвітлювання найбільш важливих, за оцінками редакції, подій), або постійну на два роки. Після перевірки українськими відомствами (не лише в МЗС, як ви розумієте, і це правильно) документів журналіст (або редакція) отримував акредитаційну картку, на підставі якої вже звертався до прес-служб інших органів державної влади – Верховної Ради, уряду, міністерств тощо. Одночасно акредитаційна картка при МЗС надавала іноземцю право на постійне перебування на території України, бо, як відомо, цей термін обмежений – іноземець може перебувати на українській території не більше 180 діб на рік (по 90 діб на півроку). До речі, й українські журналісти (громадяни України), які працювали в іноземних ЗМІ, також мали звертатися до МЗС по акредитацію. Більш того, якщо не помиляюся, тоді існувала норма про те, що журналіст, акредитований від іноземного ЗМІ, не має права працювати у двох чи більше виданнях. І тоді, до речі, існувала ж і норма про скасування акредитації, що застосовувалася без особливого розголосу.
Переможне скасування акредитації при Міністерстві закордонних справ обернулося не лише піврічним очікуванням для іноземних журналістів, поки не розробили міжвідомчі документи, інструкції та положення. Це все, дякувати Богові, було зроблено й іноземні журналісти вже більш-менш за цей час пристосувалися до нової системи оформлення правових підстав для свого перебування на території України. Ця система небездоганна, я б навіть більше сказала, але зараз не про це мова. Так ось, іноземні журналісти, якщо вони іноземні громадяни, перебувають в Україні не на підставі акредитації, а відповідно до закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Я сподіваюся, що також ніхто не буде заперечувати, що російські журналісти є іноземними журналістами.
Але що ж відбулося внаслідок скасування акредитації при МЗС?
По-перше, Міністерство закордонних справ зараз реально не володіє інформацією про кількість іноземних журналістів, які тимчасово або постійно перебувають в Україні. В тому числі й російських.
По-друге, фактично немає юридичних підстав заборонити в’їзд російських журналістів на територію України для висвітлювання подій, якщо вони не скоїли злочинів, за які можуть переслідуватися у кримінальному порядку, або якщо не перевищили терміну перебування на території України, що є адміністративним порушенням.
По-третє, Міністерство закордонних справ не володіє інформацією про кількість українських журналістів (громадян України), які працюють від іноземних ЗМІ.
Всі дискусії про призупинення акредитації російських журналістів перетворюються на боротьбу з вітряками. Ну гаразд, якщо нардепи і юристи-консультанти у ВР не згадають про скасування інституту акредитації в Україні і парламент ухвалить цю постанову, то російські журналісти не отримають перепустку до Верховної Ради або доступу на інші події за участі посадових осіб. Це і всі обмеження. Невже ініціатори такого документу вважають, що без доступу до органів державної влади не можна зробити будь-який журналістський матеріал з України?
Наприклад, російське телебачення орендує тут камеру, оператора та місцевого журналіста, які мають перепустку до Верховної Ради, до Кабінету Міністрів тощо. Місцевому стрінгеру навіть не треба світитися й писати текст, йому достатньо зібрати матеріал, передати в редакцію, а вже в Москві його змонтують так, як треба. Ще можна укласти угоди не з місцевою групою, а, скажімо, з білоруською, вірменською, казахстанською, німецькою тощо… А іноді навіть цього не потрібно, достатньо записати відомих проросійських експертів, яких у Києві, здається, не менш ніж проукраїнських, і для цього не потрібен доступ до органів державної влади! Крім того, є ще інтернет і програми, за допомогою яких можна записати будь-яке інтерв’ю на будь-якій відстані! Я вже не кажу про те, що прес-служби поширюють відеоматеріали з публічних подій.
У мене є побоювання, що вся ця історія, як це іноді буває в Україні, завершиться тим, що постраждають не російські, а всі інші іноземні журналісти. Бо в проекті постанови, зареєстрованій у Верховній Раді, також пропонується доручити Кабінетові Міністрів України розробити «порядок акредитації журналістів та технічних працівників іноземних засобів масової інформації в Україні протягом місяця з дня набрання чинності цієї постанови». Яких змін чекати неросійським іноземним журналістам?
Я, як іноземний журналіст, вже на своєму особистому прикладі відчула складнощі в роботі – завдяки «професійній» праці російських журналістів. Люди погоджуються на інтерв’ю, але завжди уточнюють, чи не для російського ЗМІ. А іноді навіть після згоди поспілкуватися переривають запис, аби ще раз перепитати. І це попри те, що звичайно звертаюся до людей або українською, або білоруською мовою. Не обурююся, терпляче пояснюю все, бо розумію ситуацію.
На мою думку, є речі, які мають робитися в тиші. Наприклад, усім представникам владних структур в Україні хтось може порадити просто не давати інтерв’ю російським журналістам-пропагандистам. Всім українським журналістам – відмовитися від співпраці з російськими пропагандистськими ЗМІ. Українським телеканалам – відмовитися від цитування в новинах фрагментів російської пропаганди. Ну а українські громадяни можуть відмовитися від спілкування з російськими пропагандистськими ЗМІ, які часто проводять опитування на вулиці. Тоді й не потрібно буде ухвалювати рішення про призупинення того, чого не існує. Інакше з такими законодавчими «точковими» пропозиціями Україна може наразитися на критику чисельних європейських журналістських організацій та міжнародних структур із захисту прав людини. Чи потрібно це зараз Україні? І чи не стане розгляд цього окремого питання в національному парламенті черговим приводом для пропагандистських атак російських ЗМІ?
