Об’єднаний Центр допомоги журналістам, заснований Національною спілкою журналістів України та Незалежною медіа-профспілкою України пропонує колегам-журналістам ознайомитися із матеріалом про психологічні проблеми, які виникають у журналістів у зв’язку із роботою по висвітленню теперішньої кризової ситуації в Україні. Матеріал підготувала психоаналітик, яка з середини грудня у офісі медіа-профспілки надавала допомогу журналістам, і її рекомендації базуються на безпосередньому практичному досвіді спілкування та ознайомлення із наявними проблемами.
Згодом при Центрі допомоги журналістам у Києві почне працювати спеціальна група для журналістів. У Києві та ряді обласних центрів впродовж травня – червня буде проведено серію спеціальних семінарів, присвячених психологічним проблемам та їх вирішенню. Слідкуйте за оголошеннями на сайтах НСЖУ та НМПУ.
Кризова ситуація як криза смислу. Що таке «вигорання» в професії?
Журналіст в екстремальних та кризових ситуаціях – дефіцит смислу. Як бути?
Наталя Улько, психоаналітик,
консультант в кризових ситуаціях,
член Української Асоціації Психоаналізу
Сумніви в самому собі
Скільки душевного здоров`я, життєдайності та нормальності ми знайдемо, заглянувши в себе? Наскільки здатні ми кожен день справлятися зі смислом і з відсутністю сенсу нашої професії? Особливо це стосується професії журналіста, який живе в інформаційному потоці і як ніхто інший знає ціну цього смислу чи його відсутності.
Наскільки ми готові звернутися за допомогою і відповідно надати цю допомогу іншому, маючи і знаючи цей смисл?
Хто не відчував вдома бажання не відповідати на телефонні дзвінки знайомих, родичів, друзів, які хочуть вашого роз’яснення того, що відбувається в країні чи ваших прогнозів щодо майбутнього (адже ви носій інформації!), а значить ви носії смислів? Хто з вас не відчував себе виснаженим і безсилим, при цьому нездатним ввечері «відключитися» і заснути: коли думки в голові, як в комп’ютері, продовжують шукати якісь взаємозв’язки, прояснення, а значить смисли. Кому не відомий стан перевтоми від роботи, коли втрачаєш довіру до себе, не бачиш смислу в тому, що робиш, стикаєшся з безсиллям і відчуваєш некомпетентність?
Йдеться про професійну деформацію, яку в науковій літературі називають «синдром вигорання».
Чи можливий такий синдром в професії журналіста, який здебільшого перебуває в стресових ситуаціях і «на передовій» інформаційного потоку; який часто в кризових ситуаціях не розмежовує особисте і професійне; який перебуває в травматичному епіцентрі подій – і забуває про свою безпеку? Йдеться саме про безпеку психіки. Ми маємо багато інформації, але не маємо знання і розуміння ситуації. І хто, як не журналіст може допомагати суспільству справлятися з цією кризовою ситуацією, пропонуючи знання і творячи нові смисли для розуміння ситуації, забезпечуючи таку психічну безпеку собі і суспільству.
Що таке синдром вигорання?
Синдром вигорання – стан психічного і фізичного виснаження зі зниженою працездатністю і переживанням відчуженості від самого себе. Цей синдром появляється, якщо ми почуваємо себе спустошеними уже на початку робочого дня, відчуваємо відмежовування (дещо цинічне) від усього того, що відбувається в нашому професійному житті.
Часто вигорання починається з характерних сигналів: перевтома, дратівливість, безсоння, нетерпимість до інших, відповідні тілесні симптоми – головний біль і загальна напруженість. Таке ж вигорання може спричинювати довге перебування в кризових ситуаціях (тобто в стресах, постійному очікування важливої інформації та невідомого). Наступний етап – це сильна фрустрація та почуття безсилля. Може відбутися захисна спроба справитися з проблемою – це подавити емоції і заховатися в алкоголь. А за тим наступає відчай, повне розчарування тим, що ти робиш та відраза до себе і до інших. Для чого я це роблю? Кому це потрібно? – Вітаємо, ви в депресії. Вся ваша злість стосовно того, що ви не можете вплинути на ситуацію направилася на вас і почала вас руйнувати з середини. Особливо вам у цьому допомагає ваше почуття вини – ваше Зверх-Я (совість) мучить вас і розповідає вам, який ви бездара і як ви не можете впоратися з елементарними речами. Спектр почуттів може бути від безпорадності до виснаження, втрати захопленістю роботою і віри в можливість і потрібність власних дій.
Через метафору горіння описують 5 етапів цього процесу:
1. Ентузіазм – ідеалізм (запалення вогнища)
2. Реалізм – прагматизм (полум’я горить)
3. Стагнація – перенасичення (вогонь іскрить)
4. Фрустрація – депресія (свічка тліє)
5. Апатія – відчай (попіл загасає)
Психічна безпека – не допустить синдрому вигорання.
Як уже було зазначено, вигорання в професії також можливе і при перебуванні в травматичній ситуації – коли питання бути чи не бути та загроза смерті стоїть дуже гостро. Коли потрібно осмислити свою смертність в контексті цілісності життя і формування шанобливого відношення до смерті. Особливо часто страдають від синдрому вигорання ті, хто вважали, що вони всесильні і всезнаючі, можуть одним помахом пера чи слова змінити усе. Саме нарцисичні потреби, бажання влади і компетентності, архаїчне почуття всемогутності того, що ти можеш «покращити цей світ», які вступають в професію, і є тим фактором ризику, що може призвести до фрустрації і вигасання. Потрібно прийняти позицію смирення стосовно нашої обмеженості і смертності, припустити свою можливу безпорадність. Йдеться про те, щоб пройти шлях печалі, втрати, пройти через це страждання, потужити за втратою цього смислу, що ти всесильний – при цьому не реагувати на це агресивно, депресивно, звинувачуально (через почуття вини) чи відчужено-цинічно (все це відбувається не зі мною).
Кризова ситуація – криза смислів.
Найважливіша тема при вигоранні в професії (що, власне, і є травматичною подією)– це тема смислу, точніше кризи смислу. Це загубленість в лабіринті цінностей і смислів, розриви в смислотворячих переживаннях. А відсутність смислу і збідніння цінностей – це ключ до розуміння феноменів так званого вигорання як розчарування стосовно своєї соціальної ролі.
Віктор Франкл, який пережив ув’язнення в фашистському концентраційному таборі, це називав «екзистенціональний вакуум», який характеризується депресивним феноменом настрою і безнадійністю, апатією і недостатністю життєвої енергії, нехваткою мотивації і т.п. Інші дослідники вважають, що хронічне почуття безнадійності накопичується і, власне, стає почуттям безсенсовості.
Як з цим справлятися? Досвід показує, що від вигорання людину захищають морально-релігійні переконання і усвідомлення того, що її праця – це частина чогось великого і цілісного, яка може надавати смисл для життя інших людей. Більшість філософів, вказували на те, що вбудованість всіх наших дій в ширший контекст забезпечують людині психічну стабільність навіть в екстремальних ситуаціях. Згадайте будь-який фільм катастроф: знайдена можливість жити в умовах катастрофи – дає шанс героям вижити і жити далі.
Що таке знайдена можливість? – це знайдені нові зв’язки в розірваних смислах, це по-новому зшиті смисли. Саме професія журналіста може бути такою допомогаючою професією в утворенні і зшивання цих зв’язків – тобто творенні нових смислів. Коли за потоком інформації – дається знання ситуації, дається можливість жити в умовах травматичних подій. А смисл допомагає витримати багато чого, можливо, навіть усе (так вважав Юнг).
Переживання смислів для нас надважливі – починаючи від смислу життя окремої людини і закінчуючи смислом життя цілого народу. Саме не нестача чи конфлікт цінностей, а переживання відсутності смислу – це фактор ризику, який може призвести до психічних розладів. Люди, які вкорінені в системі цінностей, можуть знайти смисл, навіть в самих важких життєвих умовах, вони більш «живучі».
Тому важливо розуміти, що в умовах загальної травматизації, розриву сталих смислів, важливо опираючись на існуючі сильні цінності в суспільстві, знайти опору і надати значення того, що відбувається для людей. Потрібно вписати цю травматичну подію в історію конкретної людини та цілого народу. І в цьому можливий смисл і цінність професії журналіста. Саме так можлива допомога і ціннісна соціальна роль професії в житті цілого суспільства.
Звертаючись за допомогою – ти допомагаєш іншим.
Та для того, щоб допомогти комусь, треба вміти звернутися самому за допомогою. Це, власне, і є важлива спроба переглянути свої позиції стосовного свого всесилля. Можливість писати і говорити про те, що не потрібно соромитися звертатися за допомогою – це буде найбільшою допомогою для інших. Оскільки це дасть можливість відчути, що ви не одні в цій ситуації, і це не ви ненормальний в своїх переживаннях і відчуттях – це ситуація ненормальна. І цю ситуацію треба помислити і осмислити – саме через слово. А професія журналіста – це робота зі словом і смислотворенням. Навчившись допомагати собі – ми зможемо допомагати іншому. Навчившись піклуватися про себе – ми зможемо піклуватися про іншого.
Як можна навчитися допомагати собі? – тільки звернувшись за допомогою до іншого. В цьому смисл виживання в кризових ситуаціях.
Ви скажете, але ж ми говорили про професію і про «вигорання» в ній. Так. Але хто ми в професії? – Чи не такі ж звичайні люди зі своїми слабкостями, переживаннями і емоціями? Навчитися піклуватися про себе – це означає приймати себе таким, яким ти є та бути чесним перед собою, чесним по відношенню до інших людей і до того, що тебе оточує. Не соромитися своїх почуттів. Більше того, могти говорити про ці почуття: про страх смерті, про почуття вини, про почуття безпорадності тощо. Саме цим ви зможете допомагати іншим розуміти, що з ними відбувається.
Ви запитаєте, як можливо навчитися піклуватися про себе? Де взяти сили і ресурси, які допоможуть пройти цей шлях і які допоможуть зв’язати смисли? Потрібно звернутися до досвіду людства і до свого особистого досвіду. Адже всі ми проходили з вами в житті особисті трагічні ситуації чи втрати і якимось чином справлялися. Подібно до інших мислителів, вважаю, що пройти тяжкі страждання і знайти в собі сили помагати собі та іншим можна лише при явній релігійні, духовній чи філософській позиції. Досвід, пережитий спеціалістами у Боснії (лікарів, психотерапевтів, теологів) показав, наскільки важливий для профілактики «вигорання» і сили справитися з травмою є духовний стержень свідомості. Саме почуття захищеності і терпимості щодо тривалості (незакінченості) процесу, виходить з власних систем ціннісних орієнтирів, може бути джерелом світла у темряві «інформаційної війни», коли втрачаються смисли. Уже наш досвід, досвід Майдану, показав наскільки важливим є духовно-релігійна сітка координат для виживання в травматичних подіях і переживання цих подій.
Психологічні дослідження показують, що наші переживання і страждання, наша поведінка в умовах «життя і смерті» залежать від того, як ми розуміємо те, що з нами відбувається, яке значення і смисл ми надаємо усьому, що відбувається довкола. При зустрічі зі смертю в реальності питання про смисл є життєво важливим – тому саме журналісти можуть свідомо ставити це питання (у зв’язку зі своєю професією), тим самим допомагаючи людям розмірковувати і знаходити свої смисли. Це дасть можливість приймати реальність не тільки такою як вона є, але й знаходити внутрішні примирення зі своїм станом – це вміння жити і працювати в кризових ситуаціях.
Здоровий погляд на цінності і цілі професії, на можливості (те, на що ви зможете впливати), які існують навіть в критичних ситуаціях, допоможе вам призупинити процес «вигорання». Професія журналіста дає можливість часто зустрічатися віч-на-віч зі своєю суттю, з суттю інших людей і внутрішньо рости: формувати етичну позицію, відгук на проблему смислу і його кризи. Саме журналіст може піднімати цю проблематику і задавати питання, тобто звертатися за допомогою до тих, хто може допомогти смислотворити в суспільстві з травматичними розривами смислів: теологів, філософів, істориків, політологів, психоаналітиків, психологів тощо. Саме журналіст в кризовій ситуації може допомагати собі, суспільству і зокрема кожній людині задуматися про ціннісні категорії та смисл свого життя, подумати про свою смертність. Задати собі чесно питання: що має відбуватися в моєму житті, щоби воно було для мене цінним, на які цінності я орієнтуюся, що в моєму житті є смислотворчим і для чого я живу? Тобто піднімати теми, про які давно забулися – це питання етики, взаємоповаги і любові до ближнього. Йдеться про етику життя – життя як найбільшу цінність, яку нам було дано та життя, яке є конечним. Як і будь-яка ситуація, яка рано чи пізно закінчиться – так і життя рано чи пізно закінчиться. А якими ми залишимося після закінчення нашого життя – що цінного ми залишимо і чи зможемо побудувати царство любові на землі та допомагати іншому? – це теми, над якими можна розмірковувати і які будуть придавати смисл життю і цінність професії.