Почнемо з того, хто такий «журналіст», оскільки від розуміння цього залежать дані моніторингу свободи слова в Україні, відстоювання професійних прав журналістів, порушення кримінальних справ щодо перешкоджання їх професійній діяльності і навіть те, хто переможе в інформаційній війні. Юридичне визначення дають два Закони України – «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (ст. 25) та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (ст. 1). Згідно із ними, журналіст – це: 1) творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням, що підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації;
2) творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов`язкив засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах)відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України (v0257217-95, va257217-95, vb257217-95).
Медіа-експерти й медіа-юристи цілком слушно критикують ці визначення, вважаючи їх такими, що не відповідають сучасному стану розвитку журналістики. В одному законі мова йде лише про друковані ЗМІ та наявність посвідчення як підтвердження статусу, а в іншому зроблено прив’язку до недосконалого державного класифікатора.
Проте мова зараз про інше. В обох визначеннях сказано, що журналіст – це «творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації» для певного ЗМІ. І я хочу закцентувати увагу на слові «професійно».
У своїй діяльності всі журналісти керуються (принаймні, повинні) професійними стандартами та Етичним кодексом, основними складовими яких є незаангажованість і об’єктивність подачі інформації. І тут виникає питання: «Чи може людина бути громадським активістом і журналістом водночас?» Якщо так (а саме такі тенденції простежуються останнім часом в українському медіа-просторі), то чи може така людина подавати інформацію відсторонено, а не в тому ракурсі, який автоматично виникає згідно її поглядів і громадянської позиції? (Зауважу, що з цього контексту я виключаю медіа-організації, оскільки це об’єднання громадян, покликані захищати професійні і трудові права журналістів, і їх членами значною мірою є самі журналісти).
Безперечно, дописи і стріми багатьох громадських активістів і просто громадян у час Євромайдану, анексії Криму і нинішньої війни на Сході України – це можливість для нас дізнатися, що відбувається насправді. І так, часто ця інформація була чи не єдиною з місця події і на неї посилалися українські медіа. Але чи дає це підстави називати цих людей журналістами? На мою думку, – ні.
Очевидно, що ці люди роблять для суспільства велику роботу, реалізовують свою громадянську позицію, але якщо вважати їх журналістами, – тоді треба ставити до них вимоги дотримання професійних стандартів і Етичного кодексу.
Існує ще й інший бік медалі. Якщо одні громадські активісти цікавляться журналістикою і добросовісно виконують журналістську роботу, то інші вважають, що натиснути кнопку на телефоні і зняти подію – дрібниці. Загалом то так і є, різниця тільки в тому, що знято і як подано.
Інша категорія активістів – це ті, котрі беруть участь в громадсько-політичних акціях,але при першій же сутичці з правоохоронцями виймають із кишені журналістське посвідчення і волають про перешкоджання професійній діяльності. Прикриватися вигідно, бо медіа-спільнота почне вимагати від правоохоронців відкриття кримінальної справи за ст. 171 ККУ – перешкоджання професійній діяльності журналіста. І хто тоді дурень?
Я вже мовчу про всім відомі факти, коли посвідчення журналіста на виборах мали при собі члени партій і громадських організацій, коли самі ж ЗМІ (переважно комунальні, підкуплені партією влади – без різниці якої, то було при всіх владах) видавали посвідчення десяткам і сотням «лівих» людей. Або коли з кандидатом у депутати їде на округ особа з камерою, а як опоненти перешкоджають агітації і зйомці, це трактується як перешкоджання професійній діяльності журналіста.
Чимало псевдожурналістів з’явилося в час війни, і відповідь на питання, на чию користь їхні матеріали, – більш ніж очевидна. Не кажучи вже про незнання елементарних професійних засад і професійної етики.
Ми всі розуміємо, що правила – це певні обмеження. Але вони існують у всьому світі і встановлюються учасниками спільноти як регуляторний механізм. Ніхто нікому не боронить займатися всім на світі, але це – як гра: ти або граєш за правилами, або вилітаєш.
То хто ж такі журналісти? І що таке – журналістська діяльність?
P.S.: Колись журналіст Єгор Соболєв заявив, що покидає журналістику, бо йому в ній тісно, і буде активно займатися громадською діяльністю. По-моєму, чесно.
