Презумпція безкарності

Презумпція (від лат. praesumptio — припущення, очікування, надія) –
припущення, що вважається істиною до тих пір, поки хибність такого припущення не буде достеменно доведена.

Відповідальність за загибель Павла Шеремета, як і за загибель Георгія Гонгадзе, В’ячеслава Чорновола, Бориса Дерев’янка, Вадима Бойка, Мар’яни Чорної, Ігоря Александрова і ще сотен вбитих, скалічених, викрадених, зниклих без вісті українських (і не тільки) журналістів без будь-яких перебільшень має нести влада та її очільники. Як минулого, так і сьогодення!

Гучні промови після кожного резонансного випадку з вуст президентів, міністрів, прокурорів, очільників міліції/поліції щодо “справи честі” та “покарання винних” давно вже стали набридливою мантрою, в щирість якої апріорі не вірить суспільство, а в реальність власних обіцянок, мабуть, й самі промовці!
А “не резонансні”, зазвичай, й взагалі не коментуються…

Та навіть більше: ця ситуація, по великому рахунку, влаштовує господарів великих кабінетів і броньованих авто. Адже такий “карт-бланш” за замовченням дає можливість і замовникам, і виконавцям злочинів проти журналістів відчувати себе спокійно в сірій зоні безкарності. Як, час від часу, і представникам різноманітних спецслужб.

Головна ж причина такого поблажливого неусвідомлення існування тієї клятої “сірої зони” українською владою полягає в тому, що для представників медіа-спільноти вже давно сформовано і негласно підтримується певний “стандарт небезпеки”, при якому передозування формально дозволеною “свободою слова” дорівнює обсягу отримання небезпечної дози радіації і, в обох випадках, призводить до важких наслідків, зачасту – з летальним фіналом!

І, як це не дивно, існування цього порочного кола безкарності в Україні несвідомо, але підтримується міжнародними інституціями і партнерами. Адже відсутність розуміння кардинальної різниці між режимами у Північній Кореї чи Росії та українською владою, завершуються, як правило, висловленням не менш обридлих і абсолютно недієвих “щирих занепокоєнь”, “співчуттів”, закликів “звернути увагу”, “посприяти” тощо… Що в більшості випадків за ефективністю дорівнює сумнозвісному банному листу! До речі, як би хто зараз не обурився, але те ж саме відбувається і у випадках з іноземними журналістами.

На превеликий жаль, і самі представники вітчизняної медіа-спільноти ще й досі так і не стали в Україні “четвертою владою”. Адже ритуальні ходіння Хрещатиком як данина пам’яті Георгію Гонгадзе вже давно перетворились, вибачте, саме на ритуал, який абсолютно ні на що і ні на кого не впливає! І, дуже побоююсь, що й у випадку з Павлом Шереметом може відбутись щось подібне… Світла їм обом пам’ять, та, чомусь мені здається, що і Георгій, і Павло самі б з цього приводу висловились достатньо однозначно і малотолерантно!

Тож, як бачимо, Презумпція безкарності злочинів проти журналістів в Україні не тільки ніким і нічим не спростована, а ще й пасивно підтримується як в середині країни, так і за її межами. І, якщо, не приведи Господь, у нас знову станеться чергове вбивство журналіста, влада звично виллє кілька заздалегідь відміряних сотень чи тонн літрів “крокодилячих сліз”, представники медіа-спільноти разом з донорами організують мітинг/семінар/круглий стіл, міжнародні структури вкотре висловлять “щире занепокоєння”.

Так і існуємо… На жаль…

Залиште коментар