Чи потрібна нам медіапрофспілка?

Не думав, що це питання так гостро постане через стільки років після того, як на нього було дано ствердну відповідь. Однак ще в 2005–2006 роках почали лунати заклики розпустити НМПУ через те, що вона досягла своїх цілей або ж виявилася неефективною. Звісно, кожен має право на власну оцінку діяльності профспілки. Та, на моє переконання, профспілка потрібна, бо саме вона може збалансувати інтереси журналістів, власників ЗМІ та держави. Інша справа — як зробити її ефективною.

Профспілки сьогодні непопулярні

Основна проблема розвитку медіапрофспілки — загальний спад профспілкового руху в Україні. Профспілковий рух багато років зазнає критики на тлі закликів до лібералізації ринку та зменшення впливу держави. В результаті тема профспілкової діяльності в країні далеко не першочергова. За поодинокими винятками, журналістів не цікавлять ані лідери профспілок, ані їхня діяльність, ані їхній суспільний вплив на політичну та економічну ситуацію в країні. Звісно, багато профспілок та їхніх лідерів самі дали приводи так ставитися до них.

В результаті профспілковий рух на шпальтах газет і в теленовинах перетворився на щось маргінальне, пов’язане з комуністичним минулим країни. Тимчасом як у тій же Європі ставлення до профспілок та їхня роль зовсім інші. Щоб переконатись у цьому, достатньо порівняти першотравневі новини в нас та в них.

Ось і маємо, що навіть серед досвідчених журналістів членство в профспілці виглядає непривабливим, що вже казати про молоде покоління, яке нічого доброго про профспілки не чуло. Через це навіть у найкращі роки чисельність медіапрофспілки не перевищувала 1500–1700 членів, притому що нині у ЗМІ працює, мабуть, у сто разів більше працівників.

Мобілізаційний ресурс

На початку діяльності НМПУ ми разом із профспілковими активістами Великобританії, Хорватії та Швеції проводили багато тренінгів, на яких західні колеги ділилися досвідом розбудови профспілкових організацій. Як правило, підмурівком їхньої діяльності є боротьба за економічні та соціальні умови праці журналістів: легальні зарплати, контракти, відпустки та умови на робочих місцях. Здавалося б, що ці базові умови роботи журналістів настільки занедбані в Україні, що проблем із мобілізацією нових членів не повинно бути. Проте на практиці, а не в теорії, ситуація зовсім інша.

Через відсутність справедливого та адекватного регулювання ринку ЗМІ на ньому домінують інтереси держави та власників. Наприклад, власники без жодних проблем можуть платити зарплати в конвертах, а держава жодним чином цього не контролює, й навіть не бажає втручатися в цю ситуацію. Те ж саме стосується порушень термінів відпусток (чи скрізь вони 36 днів, як це передбачено законодавством?), умов праці та іншого.

Та найгірше те, що й самі журналісти в більшості випадків сприймають таку ситуацію майже як норму. Чому? Частково тому, що загальний рівень журналістики падає вже не перше десятиліття.

Так, ми маємо зірок, які час від часу навіть готові об’єднатися для захисту своїх інтересів. Проте ці інтереси так само часто не збігаються з інтересами значної маси журналістів, що працюють у невеликих провінційних ЗМІ. Наприклад, тимчасом як зірки готові виступати проти джинси й засуджувати її практику серед журналістів, у провінційних ЗМІ це джерело заробітку не тільки для ЗМІ, а й для самих журналістів. Бо в провінції зарплати журналістів чи не вдесятеро менші, ніж у столиці й топових ЗМІ. І це одна з причин, чому ще жодна кампанія боротьби з джинсою не увінчалася успіхом.

Ситуацію можна було б виправити, якби зірки журналістики приєдналися до загальної кампанії з легалізації зарплат та суттєвого підняття її базового рівня. Однак тут знову інтереси розходяться. Зірки готові боротися з цензурою й тиском на ЗМІ (тим більше, що тут часто збіг інтересів із власниками ЗМІ), але не готові організовано виступити проти власників ЗМІ у питаннях зарплати.

Тому мобілізаційна база профспілки значно політизована й постійно змінюється залежно від політичної ситуації в країні, рівня цензури та інших подібних чинників. Тимчасом як проблеми з зарплатами, контрактами й умовами праці залишаються поза увагою навіть профспілок.

Конкуренція серед ГО

Зосередившись на боротьбі з цензурою та політичними впливами на ЗМІ, профспілка вийшла на поле, в якому крім неї працює багато інших журналістських організацій. Наприклад, проти цензури в останні роки виступали рух «Стоп цензурі!», громадські організації «Інститут масової інформації», «Детектор медіа» (раніше «Телекритика»), «Академія української преси», НСЖУ та інші організації. Так само велика кількість організацій займаються наданням юридичної допомоги журналістам, безпековими тренінгами, реформуванням державних ЗМІ тощо. Тож боротися за залучення нових членів профспілки в цьому середовищі не так-то й легко.

Тим більше, що всі ці організації конкурують одна з одною ще й за залучення грантів, які забезпечують їхню діяльність (бо більшість цих організацій не мають достатньої членської бази, щоб самофінансуватися, за винятком НСЖУ).

Ця конкуренція не тільки розпорошує зусилля медіапрофспілки, а ще й призводить до певних конфліктів між організаціями замість співпраці. На щастя, в останні кілька років таких конфліктів значно поменшало в публічній площині, проте вони існують на рівні чуток. І це теж заважає ефективній співпраці в розбудові журналістського профспілкового руху. Він стає дуже вразливим до зовнішніх впливів та маніпуляцій, зокрема й із боку донорів.

Потрібно багато зусиль

Легкої побудови великої потужної медіапрофспілки годі й чекати. Потрібна серйозна довгострокова стратегія розбудови організації на різних рівнях. А для цього треба налагодити роботу самого апарату профспілки. Останній конфлікт засвідчив, що розроблені десяток років тому механізми роботи профспілки вже давно потребують модернізації.

Не маю на меті з’ясовувати, хто більш винний: голова чи Комітет НМПУ. Очевидно, що разом вони не змогли впоратися з цією кризою, а тому краще прийняти такі зміни до статуту, які взагалі виключать виникнення подібних конфліктів.

На перший погляд, це може бути розведення «виконавчих» та «представницьких» функцій, як це зроблено в багатьох західних профспілках. Наприклад, зафіксувати в статуті, що всі «представницькі» функції, а також визначення головних напрямів діяльності НМПУ закріплюється за з’їздом та Радою НМПУ на чолі з головою. Тимчасом як «виконавчі», повсякденні функції з надання послуг членам профспілки — переходять виключно до Комітету, який формує апарат профспілки на чолі з виконавчим секретарем. Виконавчий секретар та апарат НМПУ повинні отримувати пристойну зарплату, джерелом якої можуть бути як членські внески, так і гранти. А от витрати голови НМПУ, Ревкомісії та Ради (включаючи її членів) мають покриватися виключно з членських внесків, аби не виникало спокуси підсісти на грантову голку.

В такій схемі функції контролю відходять до Ради та Ревкомісії, тоді як Комітет перетворюється на профспілковий уряд.

За що боремося?

Чи стане запропонована структура медіапрофспілки ефективною — залежить від того, які програмні засади її діяльності буде визначено. Можна, як і тепер, залишитися виключно в полі загальної громадської діяльності журналістського руху. Це означає, що НМПУ залишиться ще однією організацією, як і багато інших. Або ж змінити програму, повернувши її в поле власне профспілкової діяльності.

Проте, враховуючи теперішні дискусії й тренди в НМПУ, малоймовірно, що значно «поправішавши» за останні роки, профспілка наважиться «полівішати». Занадто багато членів НМПУ підсіли на дискурс, у якому ліві ідеї та погляди, навіть якщо вони ніяк не пов’язані з радянським минулим чи радянським комунізмом, зазнають тотального нищення.

Та все одно цей вибір доведеться зробити, й саме він визначатиме майбутнє профспілки в найближчі роки. Вона або розчиниться серед інших журналістських організацій, перетворившись на звичайне НДО, або ж стане справжньою профспілкою, доля якої — змінити загальне громадське ставлення до профспілкового руху.

Залиште коментар