Жур, але не фак: як зробити журналістську освіту ефективною

Замість конвеєра, який штампує журналістів за радянськими ГОСТами, потрібні маленькі лабораторії, де практики навчають ремеслу в режимі хендмейд.
Автор: Отар Довженко, журналіст, викладач УКУ

Раніше на запитання таксистів про місце роботи я відповідав ухильно. Зізнаватися, що журналіст, ризиковано – можна наразитись на тираду про те, які ми поверхові, брехливі, продажні нікчемні людці. І що на це скажеш? «Я не такий»? Чотири роки тому стало легше: я став відповідати, що викладаю в університеті. У Школі журналістики Українського католицького університету ми взялися створити систему підготовки таких журналістів, до яких не матимуть претензій ні таксисти, ні, що важливіше, роботодавці та аудиторія.
Запустити J-School західного зразка в не зовсім типових, але все ж українських умовах (до нас це зробила – трохи за іншою концепцією – Києво-Могилянська академія). Проби й помилки тривають, але, мені здається, ключі ми вже намацали.

Вчитись на наші дворічні магістерські програми з журналістики й медіакомунікацій приходять уже порівняно зрілі люди з різною освітою. Навчання в нас платне, а університет приватний – його засновницею є Українська греко-католицька церква, тож Господь боронить нас від держзамовлення та, почасти, від суворої бюрократії державних вишів. Зате батьки вступників довго не можуть повірити, що ми готуємо не ксьондзів, а журналістів.
Рудиментарний пієтет батьків до дипломів і наукових ступенів добряче псує журналістам юні літа. Жоден із знайомих мені медіаменеджерів не зізнався, що запитує на співбесіді «який у вас диплом?».

Стандартні запитання – «що ви вмієте?», «де ви працювали?» і «в кого ви вчилися?». Тому серед вихованців державної журналістської освіти конкурентну перевагу в індустрії мають ті, які… не ходили на заняття, натомість набуваючи корисних навичок у редакціях та спілкуючись із досвідченими практиками.
Отже, потрібно зробити університет місцем, де можна набути ще більше корисних навичок під керівництвом практиків, ніж навіть у редакції. Освіта має бути інтенсивною, нетривалою (рік, максимум два) і цікавою, щоб тримати студентів у тонусі й психологічно готувати до реалій ньюзрума. А також – що теж важливо – відсіювати тих, які помилились із вибором професії.

Довго думав, як безпечніше писати – про школу (подумають, що реклама), про шефа (подумають, що підмазуюсь) чи про себе (подумають, що хизуюся). Вирішив таки про себе. Я працюю зі студентами як викладач, редактор і community manager. Це, звісно, далеко не вичерпний набір важливих функцій, необхідних для «дозрівання» журналістів за такий короткий термін.
Викладач – функція найважча і, як мені видається, найменш насущна з трьох. Живого викладача можуть замінити онлайн-лекції на Coursera чи Prometheus, кілька розумних книжок чи регулярне читання ресурсів про медіа.

До того ж, журналістика – це не математика. Безсмертного задачника Сканаві тут нема. Взагалі релевантних підручників із журналістики я не знаю і студентам не рекомендую. Знання про медіа блискавично застарівають, і презентації, з яких я починав кілька років тому, вже зовсім не актуальні.
А, ну ви, напевно, самі розумієте, що без презентації викладач тепер просто не має шансів виграти змагання за увагу студентів. Щойно стає нецікаво, очі прилипають до екранів, а репресії матимуть лише один результат – напівпорожню аудиторію.

У КОЖНІЙ ГРУПІ ЗНАЙДЕТЬСЯ СТУДЕНТ, ЯКИЙ ЗНАЄ БІЛЬШЕ ЗА ВИКЛАДАЧА

Тому щороку треба добирати свіжі приклади й переформатовувати лекції, гарячково шукаючи баланс між потребами більш і менш досвідчених студентів. У кожній групі знайдеться студент, який знає більше за викладача, і щороку таких більшає.
Принциповим для нас є вчити студентів лише того, що ми вміємо самі, а не переповідати вичитане у книжці. Щоб пояснювати незбагненні й недосяжні для нас речі, ми організовуємо майстер-класи. Їх може бути до трьох десятків на рік. Теми найрізноманітніші: від анімації до медіаекономіки, від інфографіки до телережисури. Головне – знайти людей, у яких є чого повчитися, які зможуть поділитися досвідом і погодяться приїхати до Львова.

Майстер-клас засновника онлайн-видання MediaPort, а нині Генерального директора Національної телекомпанії України Зураба Аласанії. Львів, жовтень 2013 року, Школа журналістики Українського католицького університету
Практичний відступ: майстер-класи – це доволі дорого: квитки, поселення, гонорар. Університет не зміг би взяти на себе ці витрати, тому ми звертаємось по ґрантову підтримку до міжнародних організацій. Донорів, зацікавлених у тому, щоб підтримати якісний освітній проект, знайти цілком реально. У державних вишах їм часто відмовляють, бо майстер-класи «ламають навчальний процес».

На майстер-класи збираються послухати всі наші студенти. Зараз їх вісімдесят чотири, в кожній групі 20-23 людини. Більше не треба. Студентів має бути стільки, щоб кожному можна було приділити достатньо уваги, а в аудиторії всі очі були знайомі. Сцена з американського комедійного серіалу «Як я зустрів вашу маму», де Тед читає лекцію з архітектури сотні студентів, для мене як страшний сон. Цю фішку західної освіти я прийняти не готовий.

Редактор потрібен кожному журналісту, як дитині мама й тато. Тобто, без нього теж, у принципі, можна, але краще з ним. Свідченням цього є плачевний стан тієї частини нашої журналістики, яка або зовсім безредакторна, або ж роль редактора полягає в тому, щоб вирішувати стратегічні питання за кавою.
Студенту редактор потрібен, щоб модерувати й коригувати його практичну роботу. Вона повинна тривати з першого до останнього дня навчання та – в ідеалі – нічим не відрізнятись від нормальної роботи журналіста. Я скептично ставлюся до медіа in vitro – сайтів, телебачень і радіостанцій, які робляться студентами для самих себе й покидаються вмить по отриманні заліків.
Спробуйте порибалити в акваріумі – радості й користі стільки ж. Робити медіаконтент слід для реальної аудиторії, а успішним є лише той матеріал, що проходить справжній редакційний фільтр.
Наші студенти не отримують двійок і трійок за погано написані тексти. Натомість, заробляють бонусні бали, коли їм удається довести свій матеріал, хоч який недосконалий на початках, до публікації.
Редактор має допомогти: простежити, щоб студент побачив свої помилки, спробував їх виправити й не повторювати надалі. Дати пораду, в якому форматі і для якого видання можна зробити матеріал. Часом, якщо матеріал вийшов гідний, допомогти з публікацією (але тут головне вчасно зупинитись і дати студентові навчитись комунікувати з редакціями самому). Часом, якщо щось не виходить, утішити й розрадити, підкинути нову тему чи ідею.
Практичний відступ: чому викладачі державних вишів майже ніколи не працюють із студентами як редактори? Напевно, тому, що їм за це не платять. Мені, до речі, теж не платили конкретно за це, поки не побачили, яка це корисна функція. Журналістика – це ремесло: лекції лекціями, книжки книжками, а поки не візьмеш до рук інструмент і не почнеш довбати, нічого не видовбеш.
Досвід західних J-Schools засвідчує, що найефективніший спосіб навчання медійників – інтернатура, як у медиків. Поки ми не можемо організувати таке на місці, стараємось випхати своїх студентів на якомога більшу кількість практик і стажувань.

СТАРАЄМОСЬ ВИПХАТИ СВОЇХ СТУДЕНТІВ НА ЯКОМОГА БІЛЬШУ КІЛЬКІСТЬ ПРАКТИК І СТАЖУВАНЬ

Ми починали з однієї практики між першим і другим роком навчання, а прийшли до того, що найактивніші встигають постажуватись у декількох редакціях. Як в Україні, так і за її межами – для цього теж шукаємо фінансування. Крім того, спонукаємо студентів подаватись на всі можливі стипендії та ґранти на навчальні подорожі, а до їхньої відсутності на заняттях під час подорожі ставимось толерантно.
Тиждень у редакції Gazety Wyborczej чи Deutsche Welle дає розуміння того, якими мають бути медіа. Кілька тижнів у редакції якісного українського видання допомагають зорієнтуватись у вітчизняних медійних реаліях. Звісно, буває, що з практики студенти не повертаються – не відпускають. Ну, теж варіант.
Community manager потрібен, щоб організувати й модерувати комунікацію у спільноті. Це страшенно цікава робота, суцільний виклик. Нещодавно я дав своїм студентам завдання проаналізувати віртуальні спільноти, що існують навколо шкіл, де вони вчились. У жодному з двох десятків прикладів ми не побачили комунікації між різними аудиторіями: школярами, випускниками, батьками, вчителями та адміністрацією. Ці групи повністю ізольовані.
В нас якраз навпаки. Спілкування у спільноті – реальній і «віртуальній», якщо в цьому світі ще є щось віртуальне, – між студентами, випускниками, викладачами та керівництвом є важливою частиною навчання (а заразом і життя).

МАСА ТОНКИХ МЕЖ: МІЖ ПОВАГОЮ І СТРАХОМ, РІВНОПРАВНІСТЮ І ПАНІБРАТСТВОМ, ЖОРСТКІСТЮ І ЖОРСТОКІСТЮ, ГУМОРОМ І КЛОУНАДОЮ

У цьому процесі маса тонких, майже невидимих меж. Між повагою і страхом, рівноправністю і панібратством, жорсткістю і жорстокістю, гумором і клоунадою… Цей процес триває безперестанку – коли ти лайкаєш намальовану студенткою фотожабу чи думаєш, як із гумором, але коректно відповісти на в’їдливий коментар.
Це постійний обмін інформацією та досвідом, спрямований як усередину спільноти, так і назовні, адже за ним спостерігають сторонні. Спільнота не має меж, окреслених закритою групою в фейсбуку чи розсилкою в пошті: спілкування відбувається одночасно в багатьох місцях, і менеджер спільноти має бачити все. Ви вже зрозуміли, що на роботі ми не вилізаємо з фейсбука.
Практичний відступ: Вічне питання: бути зі студентами на «ти» чи на «ви»? Впускати їх у своє серце чи тримати дистанцію, не даючи вилізати на голову? Я орієнтуюсь на емоційний клімат редакції. Більшість редакцій – це «сім’ї», де тебе приймають, люблять, розуміють і терплять твої заскоки, поки ти робиш роботу добре. А в те, що викання й офіційний тон когось дисциплінують, я не дуже вірю.
Робота менеджера спільноти також у тому, щоб бути в курсі справ студентів, розуміти їхні взаємини і допомагати їм спершу адаптуватись до нових умов і зрозуміти, що до чого, а потім – співпрацювати. Це вміння критично важливе для журналіста.
Ще до того, як у новобранців починаються заняття, ми даємо їм стартове завдання: зняти фільм про себе. Вони ще не вміють знімати й не знають, що розповісти про себе, тому єдиний шанс не налажати – швидко перезнайомитись між собою, зорганізуватись і співпрацювати.
Дозвілля майже нема. Але тут як в редакції – рівень ефективності колективу не може бути вищим за рівень керівника. Не можна вимагати від студентів повністю присвячувати себе навчанню, якщо сам не присвятив себе роботі. Хоча часом, обурившись черговому студентському нехлюйству, я нагадую собі про власні двадцять два і заспокоююсь.

ДОЗВІЛЛЯ МАЙЖЕ НЕМА

Тепер трохи про зміст навчання.
Що потрібно знати і вміти, щоб стати журналістом? Якщо я спробую дати відповідь сьогодні, завтра вона застаріє. Ми вже не раз змінювали набір курсів і дисциплін, не кажучи вже про зміст кожного курсу. Часом доводиться посеред семестру знімати неефективні курси чи додавати ті, яких бракує.

Не буду оригінальним, коли скажу, що навчити студента вчитися й користуватися знаннями важливіше, ніж дати йому фактаж, який можна наґуґлити.
Світоглядні дисципліни важливі, але вони радше повинні давати інструментарій, розвивати здатність мислити, а часом і розхитувати усталену картину світу несподіваними ідеями. Не дарма один із найважливіших курсів нашої програми називається «критичне мислення».

Практичний відступ: Ми з колегами часто сперечаємось про вплив попередньої освіти на швидкість та успішність навчання наших студентів. Явних закономірностей нема: випускники журфаків можуть мати трохи більше досвіду, випускники інших гуманітарних спеціальностей – більший багаж знань, технічних – краще розвинену логіку.
Перш за все, потрібно відокремити журналістику від журналістикознавства, себто медійних студій. Для того, щоб знімати телесюжети чи робити новини на радіо, немає потреби студіювати комунікативістику, а на доведення готовності до репортерської праці немає сенсу писати наукову роботу. Так само викладач журналістики не мусить бути науковцем, бо журналістика – не наука.

Медійні студії корисні й потрібні, для них навіть можна залишити бакалаврат – чотирирічне навчання, в процесі якого майбутні дослідники пізнають теорію медіа в деталях. Не знаю, скільки таких фахівців на рік потрібно Україні – може, десять або двадцять. Точно не кілька тисяч.
Дуже важливими є мови – іноземні та рідна. Іноземними студент повинен користуватись у роботі, інакше й володіння цими мовами ні до чого. Замість таких безмежно цінних дисциплін як цивільна оборона, безпека життєдіяльності і фізкультура (їй-богу, дайте людям самим вирішувати, коли стрибати, а коли не стрибати), краще додати англійської.
Головні дисципліни, звісно ж, професійні. Тут постає головна дилема: якого журналіста готувати – універсального чи спеціалізованого? Ми обрали перший варіант, тому всі наші студенти навчаться писати, монтувати звук і відео, говорити в мікрофон і триматися перед камерою, робити теле- і радіосюжети, спробують розслідування, аналітику, репортаж і багато іншого.

Не впевнений, що це завжди правильно: серед студентів трапляються й такі, що впевнено пов’язують своє майбутнє з телебаченням, радіо чи, наприклад, інфографікою. Щоправда, часто життя заносить їх якраз у той рід медіа, на який вони найдужче плювались. Тому нехай краще навчаться всього. Головне, щоб кожен мав змогу отримати більше у тій сфері, яка його цікавить.

Останній практичний відступ: Підготовка журналіста за такою системою – з сучасною технікою, гостьовими викладачами, в комфортних умовах – коштує дорого. Навчання мусить бути платним, хоча для найбільш обдарованих і старанних студентів удається знайти стипендії. Але ж за неякісну «бюджетну» освіту доводиться платити двічі: спочатку податки громадян ідуть на забезпечення її «безкоштовності», а потім випускники, не маючи необхідних знань і навичок, не можуть знайти пристойно оплачувану роботу в медіа.
Що робити? В ідеалі – зупинити чи реструктурувати конвеєри, що за державні гроші штампують журналістів великими партіями за радянськими ГОСТами, й відкрити лабораторії, де з практики в режимі хендмейд виховуватимуть підмайстрів і відправлятимуть їх у професійну мандрівку.
Якщо подивитись на це реалістично, то конвеєр, звісно, ніхто не зупинить, тому альтернативну журналістську освіту потрібно розвивати паралельно, без огляду на державну. А там – як люблять закінчувати свої статті погані журналісти – час покаже.

Позначки:,

Залиште коментар