Як «воюють» мобілізовані журналісти?

Член Незалежної медіа-профспілки України Олег Андрос був мобілізований у лютому 2015 року. Окрім традиційної перепідготовки він пройшов курси при Міністерстві оборони та став одним з 25 перших прес-офіцерів. На цей новий для української армії інститут покладають багато надій, проте реалії, за словами Андроса, дуже відрізняються від теорії. Про те, як проходять мобілізацію українські журналісти та про нову програму курсів ми розпитали його у невеликому інтерв’ю.
– Розкажіть, будь ласка, про те, як відбувався процес Вашої мобілізації.
– Повістка мені не приходила, просто подзвонили з військкомату на домашній телефон в суботу. І коли я прийшов, з їх точки зору виявилось, що я – доброволець, бо прийшов нібито самостійно. Менш ніж за тиждень я пройшов медкомісію, і мене відправили на курси підвищення кваліфікації заступників командирів по роботі з особовим складом. Вони проходили у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Найцікавішими елементами навчання були тактика і медицина, а решта програми складали розмови про те, що таке психологія і психологічне забезпечення, так само як за часів «совка».
– Як Ви потрапили на перші в Україні курси прес-офіцерів?
– У той же час у соціальних мережах побачив оголошення, що всі, хто мають журналістську освіту, можуть також пройти курси перепідготовки для мобілізованих військовослужбовців при Міністерстві оборони. Випускники цих курсів мають надалі працювати на посаді прес-офіцерів. Кількість місць була обмежена – приблизно з 60 заявок відібрали 25 осіб. І наприкінці березня 2015 року розпочалися ці курси, які тривали 5 днів. Самі організатори жалілися, що тривалість навчання має бути більшою, проте це все, що вони змогли випросити в Міноборони. Ці курси також проходили на базі Військового інституту Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Сама ідея курсів належала трьом викладачам, які, власне, й формували інститут прес-офіцерства ще з 1991 року. Але втілена вона була в якості співпраці Міністерства оборони та Міністерства інформаційної політики.
– Чи відрізнялись викладання й лектори на курсах прес-офіцерів та на курсах замполітів?
– Викладачі були як з університету, так і запрошені – філософи, політичні аналітики та інші. Серед гостьових лекторів були і публічні особистості: речник Адміністрації президента з питань АТО Андрій Лисенко, екс-журналіст, а тепер нардеп Мустафа Найєм, заступник Міністра оборони Петро Мехед, заступниця Міністра інформації Тетяна Попова, начальник управління комунікації та преси Міноборони України Оксана Гаврилюк.
– Які загалом враження від навчання на таку нову для української армії посаду?
– Враження від курсів залишились чудовими. Це було насичене навчання, я радий, що потрапив туди. Там побачив декого з мобілізованих колег-журналістів – деякі тільки хотіли вступати в армію, деякі вже служили певний час. Нам постійно повторювали: «Ви будете першими прес-офіцерами нового типу європейського та світового зразка в українській армії». За загальним враженням, на відкритті та на закритті було дуже багато пафосу й помпезності.
– У чому полягає суть роботи прес-офіцера?
– В організаторів була мрія створити такий собі інститут «Embedded journalism», коли журналіст живе з солдатами, ходить в камуфляжі, але закріплюється за прес-офіцером. Ця людина знімає та пише все, що бачить, але потім віддає матеріали на цензурування чи редагування приставленому до неї прес-офіцеру. Тобто, наші функції полягають в тому, щоб цю людину скеровувати, контролювати потік інформації. Адже, мають бути певні правила, наприклад, не знімати адресний план, що може публічно викрити позиції військових і наразити їх на небезпеку обстрілів. Загалом, це поширена у світі практика, в тому числі й в Іраку. На думку викладачів, «Embedded journalism» – це успішний інструмент. Наприклад, у нас також викладав ізраїльський прес-офіцер, який розповідав про їх подібний досвід і тішився, що в Україні з’явиться така практика.
– Куди Вас направили працювати прес-офіцером?
– По завершенні 25 учасників отримали сертифікати, а якась комерційна фірма навіть подарувала нам, як випускникам програми, камери GoPro. Адже Міністерство оборони не забезпечує прес-офіцера технікою – все виключно власним коштом. Але потім почалася цікава історія. Нас розпустили, зібравши в усіх побажання хто де хотів би служити. За кілька днів мене розподілили до 72-ї окремої механізованої бригади з постійним пунктом дислокації в місті Біла Церква та фактичним перебуванням у Волновасі. У бригаді мені запропонували написати заяву, що я приймаю посаду та справи прес-офіцера, проте, ще два місяці я перебував у «підвішеному стані», бо командування довго не могло узгодити штат бригади.
– А як ця робота виглядає на практиці?
– За весь час в зоні АТО я жодного разу не виконував роботу прес-офіцера. Мені не ставили завдання висвітлити події в прифронтовій або фронтовій зоні, натомість я займався суцільною бюрократією. Наприклад, оформлював адміністративні правопорушення, адже це велика проблема у зв’язку з пияцтвом у військах. Отже, це була робота не прес-офіцера, а, фактично, робота міліціонера чи слідчого. Бували ситуації, коли приїздили волонтери й хотіли передати дороге медичне обладнання до госпіталю. Мені дзвонять журналісти із Запоріжжя й повідомляють, що хочуть приїхати та відзняти цей процес, проте, я мусив їм відмовляти, бо не було такої команди. Доводилось виходити на замполіта, який відповідає за всі зв’язки з громадськістю, фактично виконуючи і функції прес-офіцера також, і якимось чином домовлятися з ним. Проте, як я зрозумів, політика 72-ї бригади – повна інформаційна завіса. Між тим, я майже щотижня дзвонив до Міністерства оборони та питав, коли вже я фактично почну займатись журналістською діяльністю. Проте, постійно знаходились якісь відмовки. Так тривало до кінця травня, коли я, за збігом обставин, зміг перевестися до Києва. Проте, тут я теж виконую роботу не пов’язану з журналістикою – допомагаю людям оформлювати документи для статусу учасника бойових дій.
– Які враження від такої невідповідності теорії та практики?
– Мене дуже вразило в армії, що людина за функціональними обов’язками перебуває на одній посаді, а робить зовсім іншу роботу. Організатори курсів по завершенню надсилали опитування ефективності. На жаль, довелося відповідати, що хороші починання погрузли в бюрократії. Я питав про решту учасників цих курсів, то лише одного з них одразу в квітні було призначено прес-офіцером і лише йому й видали подаровану камеру. Решта камер – невідомо де і невідомо, чи видадуть їх. Інститут «Embedded journalism» намагалися запровадити в одній бригаді – 93-й. Тобто, весь цей час відбувалися дуже хаотичні процеси, а з нами просто провели експеримент. На жаль, європейські починання викладачів закінчилися нічим. Хоча, вони були вражені, бо ми як мобілізовані професійні журналісти могли б використати свій великий потенціал.

Залиште коментар