Не називайте це громадянською війною – конфлікт в Україні є актом російської агресії

Коли Україна відзначає 24 років з моменту здобуття незалежності від Радянського Союзу, вона втягнута в найнебезпечніший збройний конфлікт в Європі – проти Російської Федерації. Ставки неймовірно високі, і все ж війна є і обговорюється як евфемізм, пишуть доктори наук Рорі Фінін (Департамент слов’янських досліджень) і Томас Ді Грант (юридичний факультет).

Війна в Україні, нам часто кажуть, є “громадянською війною” за участю “повстанців”, які борються з центральним урядом у Києві. Такі обмежувальні й неточні умови, сильно спотворюють конфлікт, у якому вже загинули понад 6500 і змушені були виїхати зі своїх домівок принаймні, 1,4 млн українців. Занадто часто про це говорили як про кризу, яка ніби повністю є внутрішньою проблемою України, імовірно спричиненою мовною політикою, що засвідчує сторони зіткнень та історичні образи. Отже, краще залишити її в спокої.

Неправильно. Україна веде війну самооборони проти міжнародного агресора – РФ, чия поведінка загрожує нашій колективній безпеці. Ця війна триває 18 місяців, і ми повинні знати її краще зараз.

Дивитися фактам в обличчя

Це не так, якщо знаки не зрозумілі. Останні тижні спостерігався інший інтенсивний сплеск у боротьбі на сході України. Враховуючи всі попередні брязкання зброєю, ядерні загрози і взагалі риторичне балансування на межі війни, щоб побачити, що конфлікт виходить за межі кордонів України в країни-члени ЄС знадобиться трохи уяви.

Маркування такої кризи “громадянською війною” не є жодною метою дипломатії або журналістського балансу. Це провал служіння суспільним інтересам. Війна повинна бути описана такою, якою вона є насправді.

По суті, цей конфлікт розпочався і підтримується збройним втручанням Росії, а не українським громадянським колапсом. За майже чверть століття незалежності, підтримка української громадськості ідеї національної єдності була сильнішою, ніж у багатьох усталених державах, серед яких Іспанія, Бельгія і Канада. Аж поки Володимир Путін, який з гордістю зізнався, що це російські війська навесні 2014 року захопили в Україні Автономну Республіку Крим.

Присутність російських військових не зникла. У серпні 2015 року, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) відстежує знову зіткнення на сході України, де серед учасників присутня відкрита ідентифікація до російської регулярної армії. Ці сили продовжують підвозити оснащення і битися разом з бойовиками, які наслідують російську нео-імперську та ультра-націоналістичну ідеологію проти уряду в Києві, що сповідує повагу до демократії, прозорості і верховенства закону.

Повідомлення щодо збройного втручання Кремля в Україну не дотягують до основних стандартів військових репортажів. І це абсурдно називати Донецьку і Луганську влади “повстанськими” адміністраціями, коли вони не існували б без підтримки Росії.

Ми не говоримо про “повстанців” адміністрації Маньчжоу-Го в 1930 році у Китаї, не згадуючи, що Японія вторглася на ці території; навряд чи хто-небудь вірить у міф органічного, незалежного сепаратистського руху в 1930 році Маньчжурії. Ніхто не повинен кредитувати фантастику Росії про “повстанців” в адміністрації сьогоднішньої України.

Не варто забувати, що навіть публічні “повстанці” у Східній Україні із цим погоджуються. Наприклад, Ігор Гіркін-Стрєлков, громадянин Росії, пов’язаний з російською військовою розвідкою, який допоміг очолити рух “повстанців” у східній Україні, виступаючи лише кілька тижнів тому зазначав: “Ви робите ідіотом або дурнем себе, якщо думаєте, що [Донецька і Луганська народна республіки] були сформовані самі по собі”.

Важливий висновок випливає з цього факту: Російська Федерація є агресором і повинна бути охарактеризована так, як, наприклад, коли ми говоримо про регіони України, які впали під ефективним військово-політичним контролем Кремля.

Немає необхідності в тому, аби говорити про агресію в лапках. З початку 2014 року Російська Федерація здійснила безліч актів агресії проти України, як це визначено у статті 3 Генеральної Асамблеї ООН щодо агресії. Росія вторглася на територію України – АР Крим, Донецька та Луганська області – і напала на українські сили без найменшого правдоподібного правового обґрунтування; бомбардувала території України та вбивала українських громадян; захопила територію, яка знаходиться в міжнародно-визнаних кордонах України, оголосивши її частиною Росії. Це не що інше, як акти агресії відповідно до міжнародного права.

Так само референдуми в Криму у березні 2014 року і в Донецьку та Луганську в травні 2014 року не мали під собою жодних юридичних підстав, то ж цей “потьомкінський плебісцит” став прямим результатом вторгнення до України з Російської Федерації.

У процесі референдуму, Генеральна Асамблея ООН, Парламентська асамблея Ради Європи і Президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ всі визначилися, що він був незаконним і нелегітимним. Сперечатися або вважати, що це було актом “самовизначення” в будь-якій частині України, що ставить під сумнів суверенітет України над її визнаною територією – це означає суперечити міжнародному праву.

Якщо редактори та журналісти описують свої власні судження про ситуацію, то вони повинні пояснити чому.

Лопата це лопата

Тоді є питання про право України на самооборону, що, звичайно, є правом всіх держав. Агресія Росії проти України має лише єдине визначення, коли держава-член ООН, вилучила і фактично відрізала цілі регіони іншої держави-члена ООН.

У своїх офіційних заявах Кремль йде ще далі, неодноразово ставлячи під сумнів право України на існування в її нинішньому вигляді, називаючи так звану “Новоросію” стратегічним шляхом країни, і навіть погрожуючи ядерним ударом, якщо конфлікт надалі розширюватиметься.

Це не сад-різноманіття геополітичних справ. Коли Ірак напав на Кувейт в 1990 році, він був повсюдно засуджений, а право Кувейту на самооборону було підтверджено. Немає принципової причини відсутності реагування на агресію Росії у Східній Україні з іншою риторикою чи іншим описом конфлікту.

Це час, щоб подивитися в обличчя реальності. Триваюча ескалація війни в Україні становить серйозну загрозу для міжнародного громадського порядку. Журналісти ризикували всім, щоб повідомити про події з цієї війни, і ми повинні припинити водоспад своїх доповідей з евфемізмами і заниженнями. Ми повинні назвати це так, як воно є: війну самооборони проти міжнародного агресора.

Позначки:,

Залиште коментар