Наталя Улько: “Не можна показувати багато крові, мертвих тіл”

Психоаналітик Наталя Улько (на фото) розповідає, як журналістам пережити стрес і біль після кризових ситуацій і продовжувати бачити цінність своєї професії. В інтерв’ю експерт пояснила, як сьогодні потрібно повідомляти новини, аби не травмувати людей, які меседжі варто доносити до жителів Східної України і який психологічний ефект мали вибори.

Наталя Улько

Сьогодні ведеться багато дискусій і розмов про ту колосальну відповідальність, яка лягла на плечі журналістів. Як висвітлювати воєнні події та працювати в умовах інформаційної війни з Росією і як при цьому дотримуватися стандартів професії і зберігати свою громадянську позицію. Однак дуже рідко порушується тема внутрішніх переживань журналіста та його душевного стану. Адже разом із відповідальністю медійники відчувають і велике емоційне напруження — вже більше шести місяців багато хто живе й працює у постійному стресі, не кажучи вже про тих кореспондентів, які сьогодні працюють у найнебезпечніших регіонах. І часто особисті переживання настільки сильні, що вже не до стандартів.

Щоб допомогти журналістам знайти рівновагу та спокій, нещодавно почала діяти програма психологічної допомоги, яку організували НСЖУ та НМПУ. Щоп’ятниці збираються групи, на яких журналісти спілкуються з психологами (за попереднім записом).

Ця програма діє в рамках Центру допомоги журналістам, який утворили дві спілки. Як розповіла Оксана Винничук, виконавчий секретар НМПУ, ідея створити такий центр виникла спонтанно в грудні, коли події Євромайдану набирали обертів. Журналістам допомагають у декількох напрямах: надають правову допомогу і проводять юридичні тренінги, проводять навчання з фізичної безпеки, допомагають журналістам-біженцям.

Спочатку про психологічну допомогу не думали. «Але потім ми зрозуміли, що це нагальна потреба — ми бачили, в якому стані приходили до нас журналісти, деякі й заяву не могли написати, бо в них руки трусилися», — пригадує Юка Гаврилова, член комітету НМПУ, керівник юридичного бюро. Але журналісти рідко визнавали, що їм потрібна така допомога. І тут простежується гендерний момент, пояснює пані Гаврилова: звертаються здебільшого жінки, вони краще розуміють свої проблеми й не так соромляться їх, як чоловіки — останні вбачають у цьому слабкість. «Потім, уже після спілкування зникають міфи та упередженість щодо психологів, — розповіла вона. — Я завжди кажу, що гігієна розуму так само важлива, як і гігієна тіла. Чищення власного мозку й душі — це необхідність, один із професійних обов’язків».

«Групи психологічної допомоги» — не для всіх звучить привабливо, тому що велика кількість людей, у тому числі журналістів, переконані, що їм допомога не потрібна: якщо стан адекватний, депресії немає, то навіщо кудись іти? Утім, це не прийом у психотерапевта. Захід радше схожий на зустріч людей, у яких є спільні враження й переживання. Журналісти розповідають про те, що вони бачили, що відчувають, і зрештою з’ясовується, що в багатьох переживання схожі. Проблема в тому, що для деяких журналістів важко передати словами свої емоції — вони настільки звикли писати чи говорити про інших, що виявляється, дуже складно говорити про власні переживання. Окрім безкоштовних груп, проводяться і семінари з кризових ситуацій.

Групи ведуть два фахівці з кризових ситуацій, одна з них — Наталя Улько, психоаналітик, член Української асоціації психоаналізу. Під час Євромайдану вона працювала із журналістами на волонтерських засадах, оскільки зрозуміла, що багатьом просто необхідна допомога психолога. Тоді в НМПУ роздавали жилети, каски для преси, й у спілку навідувалося багато журналістів. «Була дуже напружена ситуація. Оскільки я працюю з кризовими ситуаціями, то зрозуміла, що тут і зараз я можу допомогти», — зазначає Наталя Улько. Вона пояснює, що найбільша проблема для журналіста — це невміння звернутися по допомогу. Людина, яка відчула, що їй потрібне спілкування з фахівцем — уже зробила перший крок, аби покращити свій стан.

«Найважливіше — чесно відповісти на питання, чи ви готові туди їхати»

Паня Наталю, чи часто до вас зверталися журналісти по допомогу під час Євромайдану?

Спочатку ні — казали, що у них «все добре». Я пропонувала затриматися, поспілкуватися, вони відповідали: та все й так нормально. І це найбільше мене насторожувало. Але врешті вони залишалися пити чай, і тоді відбувалася мінімальна робота, про яку журналіст навіть не здогадувався. Тобто спочатку я створила таке безпечне місце для спілкування, і всі знали, що тут є психолог. Це дуже важливий момент для людей — знати, що таке місце є і якщо буде потрібна розмова, допомога, то вони знають, куди прийти. І згодом почали приходити, звертатися по допомогу.

З якими скаргами зверталися журналісти?

Одна із ознак травматичності — незмога сформулювати, в чому проблема, що потрібно. Те, що я бачила — це збуджений стан, підвищена агресивність, часто почуття провини. Найгостріше стояло питання етики. Тобто, що робити, коли стріляють та вбивають людей: знімати, тікати, допомагати пораненим. Я спілкувалась із людьми, біля яких падали тіла, і багато з них почуваються винними, що нічим не могли допомогти. Доводилося достатньо часто пояснювати: вас відправляють на редакційне завдання, але вас не відправляють на смерть, тому коли ви бачите, що є загроза вашому життю, ви повинні тікати. Найголовніше, що намагалася донести в той момент — це необхідність дбати про свою безпеку, про безпеку фахівця під час виконання роботи. Це може бути ваш останній кадр, і кому від цього стане краще? Можливо, в майбутньому вас чекають набагато більші досягнення, кращі матеріали.

Психологічні складнощі наступають відразу після важкої події чи через якийсь час?

По-різному, в кожного своя структура психіки, свій досвід проходження стресів. Можу навести дані досліджень, які проводили ізраїльські колеги — розподіл на 10/20/70%. Якщо відбуваються катастрофічні й травматичні події, то 10% людей будуть у шоковому стані, не будуть знати, що їм робити. 20% будуть активними, зорієнтуються в ситуації, дбатимуть про своє життя та допоможуть оточенню. А 70% — це люди, які шукатимуть інформацію й чекатимуть, щоб їм сказали, що робити. Саме ці люди можуть потім відчувати депресивний стан, почуття вини. Журналісти часто скаржилися, що в них перед очима кадри «чорного четверга» — причому вони навіть могли не бути на Майдані, а просто відбирали кадри, монтували.

Отже, переживання журналіста можуть бути складнішими, ніж звичайної людини?

Так, бо це творча професія. Емоційний стан творчих професій, а особливо журналістів — він уже на максимумі. Ви більш емоційно вразливі, ніж будь-хто інший, ви на передовій інформаційного потоку й у вас немає можливості вимкнути телевізор — бо це ваша робота.

Ви також спілкуєтесь із журналістами, які працювали в Криму та Східній Україні — з якими головними психологічними проблемами вони стикаються?

В усіх виникає одне й те саме — страх. Це питання життя й смерті — все інше відходить на другий план. Виникають питання щодо моральних цінностей, людина питає себе: для чого я живу, для чого працюю?

Чи можливо якось психологічно підготуватися до роботи в таких умовах?

Найголовніше — подумати про свою безпеку та оцінити свої внутрішні можливості. Ти легше сприймеш ситуацію небезпеки, коли ти готовий до неї. Я запитувала журналістів: ви питали себе, навіщо ви туди їдете і що ви хочете? Яка ціль вашої поїздки, навіщо їхати знімати? Вони замислювалися. Це найважливіший момент — чесно відповісти на питання, чи я готовий туди їхати, які там будуть ризики, що може статися. Якщо людина щиро зможе відповісти на ці питання, вона уникне багато небезпечних ситуацій.

«Треба зрозуміти, що в цьому кіно ви теж берете участь»

Яким чином участь у психологічних групах може допомогти журналістам?

Важливо розуміти, що травма — це те, що розриває смисли і ділить життя на «до» і «після» — й між цими точками порожнеча-розрив. І от цей розрив ми намагаємося зашити новими смислами та новими значеннями. Йдеться про те, щоб ви змогли далі працювати, не тривожитися й усвідомлювати, що з вами відбувається. Не боятися називати речі своїми іменами, казати, що ви переживаєте, що ви боїтеся, що ви звичайна слабка людина. Почати чесно говорити про свої емоції. Описуючи ті події, багато хто каже: це неначе якесь кіно, це відбувається не зі мною. Ми допомагаємо зрозуміти, що це відбувається з вами. Це ваші переживання — і в цьому кіно ви теж берете участь. І треба шукати нових смислів, дати відповідь на запитання, для чого я працюю, яка цінність для мене в житті найбільша.

Ще один момент: кризова ситуація чи травма має два компоненти — сама подія та її інтерпретація. Залежно від нашого сприйняття, ситуація може бути травматичною або ні. Ми інколи дивуємося, що хтось надто спокійно реагує на якусь подію — це значить, що сприйняття зовсім інше. Тому важливо приходити на групи і давати свою суб’єктивну оцінку тому, що відбулось. Якщо ви травматизувалися, ситуація могла активізувати вашу давню проблему. Важливо приходити й намагатися розказати свою історію, проговорити свої емоції.

Зараз багато хто в нашій країні має поєднувати дві реальності — з одного боку,  буденне життя і в той же час є усвідомлення того, що в частині країни триває війна. Як давати собі раду в такій ситуації?

Немає універсальної чарівної таблетки. Що може зробити психолог? Психолог може каталізувати ваші емоції. Створити безпечне місце і простір, де ви можете говорити, допомагати вам осмислювати те, що з вами відбувається. Кожна людина індивідуальна, кожен єднає ці розриви по-своєму. Адже в кожного є свій досвід проходження кризових ситуацій, свій досвід, як упоратися з болем і втратою — тому немає одного рецепту. Ми даємо можливість людині за допомогою власного ресурсу, з допомогою інших таких самих людей, знайти і зв’язати свої смисли, розказати свою історію. Кожна історія буде унікальна.

«Найлегше шукати винуватих, але важливіше думати про тих, хто залишився живим»

Яким чином, на вашу думку, журналісти мають сьогодні повідомляти новини, щоб ще більше не травмувати людей? На чому акцентувати увагу?

Насправді журналіст — це професія, що допомагає. Якщо журналіст має знання, що таке криза і травма, і знає, що треба дбати про безпеку, то він може допомагати суспільству знаходити нові смисли в цій кризовій ситуації. Наші журналісти виявилися не готовими коректно подавати події, які відбувались. Адже не можна багато показувати крові, мертвих тіл… Важливо показувати тих, хто вижив, — давати надію. Журналісти мають робити акцент не на тому, що сталось, а на тому, що відбувається зараз, як вирішується ситуація. Це допоможе пережити події і зрозуміти, що робити далі, аби ситуація не повторилася. Тому що найважливіша цінність — це життя. А під час військових дій життя знецінюється — і це найстрашніше. Тому головними є взаємодопомога та підтримка. Найлегше шукати винуватих, але важливіше думати про тих, хто залишився живим, що робити людям у цій ситуації. Є 70%, які чекають інформації. Журналістам варто розказувати історії людей, які вижили. Важливо зберегти часову нерозривність подій. Що я маю на увазі? Схема проста: що сталося, що зараз робиться для вирішення цієї ситуації і що надалі буде робитися для уникнення подібної ситуації.

Тобто головний меседж, який має надходити від журналістів, — це те, що життя продовжується?

Так, головний меседж — надія. У травматичних ситуаціях відбуваються часові розриви, немає планів на майбутнє. Найгірше, коли люди живуть минулим, тоді руху вперед не буде. Від травми до надії — це найголовніший посил.

Але погані новини — про вбивства і війну — все одно треба повідомляти, й показувати іноді страшні кадри, які демонструють, що відбуваються в країні. Як тоді їх подати, можливо, з якимись коментарями?

Коли я була на семінарі з кризових ситуацій в Ізраїлі, ми теж ставили це запитання. Експерти казали: погано, коли після теракту чи іншої трагічної події на екранах першими з’являлися політики, чиновники. Тому що вони такі самі живі люди і так само травмовані як інші, часто не знають, що казати. Якраз там би мали з’являтися фахівці, які б робили правильні акценти: так, це сталось, але ми вижили, давайте думати, що робити далі.

Людей треба активізувати, тому що травма — це безпорадність та пасивна позиція. Як тільки ви розумієте, яку цінність ви можете принести для суспільства, стає краще. Коли людина розуміє, що вона може допомогти — вона в активній позиції.

Останні події в багатьох викликали ненависть щодо Росії, а нещодавно люди, агресивно налаштовані, пішли до посольства. Можливо, мають бути дії від держави, щоб заспокоювати суспільство і запобігти таким випадкам?

Людям необхідно пояснювати, що відчуття злості — це нормально. За цією агресією ховається велика тривожність, коли вона виходять назовні, люди справляються зі своєю травматизацією кожен, хто як вміє — вони хочуть зайняти активну позицію. Потрібно, щоб відповідальні органи пояснювали людям, що вони роблять для подолання ситуації. Але тут теж велика роль журналістів — бо якраз вони можуть ставити питання — історикам, політологам, соціологам, які могли б робити ширший аналіз. Людям у слові треба символізувати, що ми відчуваємо, пояснювати, що ми можемо злитися й у нас може боліти.

Жителям Східної України, а особливо тих регіонів, де йдуть воєнні дії, зараз особливо важко. Які меседжі потрібно транслювати туди?

Треба транслювати меседж, що найголовніша цінність — це людське життя. Досвід, пережитий фахівцями (лікарями, психотерапевтами, теологами) в Боснії, показав, наскільки важливий для можливості впоратися з травмою духовний стержень свідомості: що найбільше допомагало в роботі з людьми — це віра і мораль, любов один до одного. Ми не можемо змінити країну за 5 хвилин. Але якщо ми будемо показувати величезний волонтерський рух, взаємопідтримку, контроль над ситуацією з боку держави — це й будуть найкращі меседжі для сходу. Журналісти мають розповідати історії людей, які врятувались, як їх тепло прийняли і допомогли. Ось в «1+1» є низка дуже цінних сюжетів, наприклад, де вони розповідають про священика, який дав прихисток багатьом дітям. Ці історії з найкращим посилом, бо вони розповідають про мораль і любов, високу етику. Про це потрібно говорити, а не показувати в повторах, як розстрілюють людей. Яку високу цінність несе це відео? Журналісти як ніхто можуть зараз дати надію: розказувати, наприклад, що в історії України, як і в інших державах, ставалися такі самі ситуації. Наша країна не єдина, яка переживає кризову ситуацію. В історіях інших держав були ще важчі ситуації. Але держава й люди давали собі раду: намагалися жити і виживати навіть у таких складних умовах. Наша сила — в громаді і в спільності людей.

«Російські сюжети вмикають емоції глядача і позбавляють змоги критично мислити»

Чи відомо вам про досвід інших країн під час таких ситуацій — чи організовувалися тренінги для журналістів, допомога психологів населенню?

Той досвід, про який я знаю — Ізраїль. Це країна, яка, мабуть, найпрогресивніша в цьому плані, у них багато небезпек і вони вчаться з ними жити. Але в них є цілі навчальні програми з кризових ситуацій — для дітей і їхніх батьків у садочках і школах, для дорослих — журналістів, психологів, вчителів, поліції та ін. Профілактика і навчання подолання кризи — це готовність до кризових ситуації, це знання, що і як робити в критичний момент, куди звертатися, як допомогти собі та іншим. Кожен знає про можливості убезпечити себе. Знаєте, яке в них одне з основних правил? Звертатися по допомогу. Тому що тільки звернувшись по допомогу, ти можеш допомогти собі. А інакше, як хтось знатиме, що вам потрібна ця допомога?

Як на вашу думку, після виборів зменшилася напруга у суспільстві?

Пам’ятаєте статистику 10/20/70? 70% людей чекають, аби їм сказали, що робити. Піти на вибори — це активна позиція. Людина йде і робить свій вибір, і вірить, що це може змінити її життя й життя країни. Це був дуже хороший вихід, і те, що могло допомогти багатьом людям пережити ситуацію.

Тобто вибори були вчасними навіть з точки зору психології?

Як не дивно, так, хоча політики навряд чи про це знали. Це хороший вихід, щоби зв’язати хаос, який відбувався. Тепер люди розуміють, що є Президент, робляться якісь кроки, є закон, який може ввести людей в безпечну позицію — тобто відбулася структуризація.

Історик Тімоті Снайдер під час свого виступу в Києві сказав, що російська пропаганда — найсильніша у світі, вона впливає на мозок людини. На ваш погляд, в основі цих маніпуляцій лежать якісь психологічні закони?

Звісно, в першу чергу це НЛП, яке взагалі добре розвинуте в Росії. Головне, що роблять російські сюжети, — вони вмикають емоції глядача. А коли вмикаються емоції, людина не здатна критично мислити та аналізувати, блокуються процеси мислення. НЛП базується на тому, щоб емоційно дестабілізувати людину, а далі «смислово» (через слово) запрограмувати її, й тоді вона робитиме те, що ви захочете. До речі, саме тому, коли ми працюємо з травмованими людьми, в першу чергу намагаємося увімкнути процеси мислення, розум. Коли ви проговорюєте свої емоції в словах, це вже ставить вас в активну позицію, ви можете контролювати свої емоції через слово. Пам’ятайте, паніка — найгірший ворог.

Останнім часом регулярно збиралися круглі столи, щоб вирішити, як можна протистояти цій пропаганді. На вашу думку, який метод найкращий?

Працювати з тим, щоб увімкнути не емоції, а раціо. Як тільки люди увімкнуть думання, вони зможуть подолати емоції, навіяні переглядом сюжетів. А тут на допомогу можуть прийти журналісти. На початку ми багато про це говорили. Це пошук нових зв’язків і осмислення того, що з нами відбувається. Так, це сталося. Але якщо ми будемо тільки шукати винуватих — не зрушимо вперед. Треба думати, як жити в новій ситуації, які цінні й позитивні речі ми можемо винести навіть із такої травматичної ситуації. Адже що таке криза? З грецької — це «розділення доріг». А з китайського (два ієрогліфи) — це «небезпека» і «можливості» одночасно.

Чи була б ефективна телепрограма, де б розбиралися маніпулятивні прийоми, які застосовує пропаганда?

Важко сказати. Адже є люди, які вірять усьому, що бачать у ютубі. Якщо ви почнете розбирати ці маніпуляції, то невідомо, чи зміниться їхня віра, чи вони ще більше почнуть вірити в них — тобто буде протилежний ефект. Тут важливо поставити собі питання: для чого ви хочете це робити? Яку цінність принесе суспільству така програма? Можливо, краще робити програми, які б розказували й показували те, що принесе надію й віру в майбутнє життя.

Тому дуже важливо, щоб у часи кризи люди збиралися докупи, проводилися круглі столи. І за цими столами мають сидіти історики, священнослужителі, філософи, політологи, соціологи, психологи, соціальні працівники та інші фахівці: треба осмислювати те, що відбувається; треба думати, як жити в цій ситуації, та обговорювати плани на майбутнє. Як тільки ми почнемо встановлювати хронологію між минулим, теперішнім і майбутнім,  ми почнемо допомагати людям. Ізраїль живе в набагато складнішій ситуації, вони постійно під загрозою, але, тим не менш, вони у психічній безпеці. Треба подумати, як організувати інформацію так, щоб люди бачили надію. В часи війни життя знецінюється, а нам треба донести те, що найвища цінність — це життя людини. Бережіть себе.

Залиште коментар