Андрій Цаплієнко: «Головне – ваше життя, а не репортаж чи камера»

Наталка Гуменюк та Андрій Цаплієнко розповіли, в якому становищі працюють журналісти у східних регіонах, як готуватися до роботи там і чому жінкам легше працювати в гарячих точках.

Фізична та інформаційна безпека журналіста – цій темі було присвячено дводенний семінар у Києві, який відбувся в рамках програми «Впровадження європейських стандартів в українському медійному середовищі». У ньому взяли участь журналісти з досвідом роботи у гарячих точках, зокрема Андрій Цаплієнко, журналіст «Інтера», та Наталка Гуменюк, журналістка «Громадського ТБ».

У ході обговорення вони відповідали на такі запитання:

1.В якій ситуації опинилися медіа в умовах конфлікту в східних областях та Криму

2.Як має підготуватися журналіст до поїздки в гарячі точки?

3.Важче чи легше працювати журналістам-жінкам у таких умовах?

 Андрій Цаплієнко, «Інтер»:

1. Сейчас налицо факт латентной войны и латентной горячей точки, в которой приходится работать журналистам. Нынешний конфликт характерен тем, что журналисты становятся мишенью. Мы это поняли в Крыму, когда было нападение на «Интер» и на несколько других телевизионных групп, нападения продолжаются по сей день. Недавно наша журналистка Ирина Исаченко снимала митинг возле Донецкой областной администрации, она задала вопрос одному из участников: почему у них такое агрессивное отношение к журналистам? На что ей ответили: вы для нас не журналисты, а солдаты идеологического фронта. То есть для той стороны мы уже не воспринимаемся как журналисты. Возможно, есть план и списки, где зафиксировано, каким журналистам разрешают работать, а каким нет. После того, как с нашей группой произошел инцидент в Крыму, мы получили благодаря нашим коллегам косвенные доказательства, что отслеживаются съемочные группы определенных каналов, то есть проводятся спецоперации против журналистов.

2. Любая поездка начинается с изучения обстоятельств, которые вас ждут в другой стране, важно знать традиции и культуру страны, куда едешь. Может случится так, что незнание элементарных норм культуры повлечёт за собой непоправимые последствия. Я думаю, это касается и Донецка, и Луганска. Отправляясь в командировку, желательно почитать исторические факты, обычаи людей, живущих там. Наверное, группу российского спецназа, когда отправляли в Донецкую область, не предупредили, что у нас слова «поребрик» нет.

Обычно в зоне боевых действий журналисты себя обозначают – надевают жилет яркого цвета с надписью «Пресса», и это оберегает от шанса быть раненым и убитым. В данном случае обозначение себя как журналиста работает против тебя, поскольку журналисты являются мишенью. Я советую отказываться от любой одежды, похожей на военную, отказываться от милитаристских знаков в одежде – ботинок, курток, наколенников… Мне подсказывает интуиция, что нужно стараться избавляться от больших рюкзаков, которые выдают, что вы являетесь приезжим или у вас там техника.

При общении с вооруженными людьми нельзя вызывать в них агрессию, провоцировать, даже если на вас уже напали. В Крыму после погони, стрельбы и избиения, моего оператора и коллегу стали засовывать в багажник, и в этот момент у меня возникло сомнение, что всё закончится хорошо… Тогда я стал пытаться шутить с этими людьми. Нормальный диалог не получался, но понятные им шутки разрядили ситуацию, они поменяли своё решение, моих коллег не увезли и мы остались живы. Но нельзя вступать в дискуссию, спорить. Эти люди не ищут диалога, они ищут конфликта. Помните, что главное – ваша жизнь. Не репортаж и не камера – что зачастую подводит наших операторов, которые думают, как они отчитаются за разбитую дорогую камеру. Главное – ваша жизнь. Потому если вы чувствуете, что ситуация переходит в неконструктивное русло и несёт угрозу, старайтесь как-то её успокоить.

В ситуации латентной войны также нужно забыть о конкуренции каналов, о том, кто сделает круче репортаж. Журналистам нужно кооперироваться, сообщать друг другу, кто куда едет, держать связь. Если человек едет в опасное или подозрительное место, можно договариваться с коллегами о кодовых словах. Когда нас задержали и забрали все телефоны, мой коллега, который не уехал в Крым, звонил на мой номер, а у нас с ним было кодовое слово: как будет «привет» по-арабски. Это помогло ему понять, что он говорит по телефону не со мной. Потому думайте о том, как обезопасить себя и как держать контакт с коллегами.

3. Опыт подсказывает, что многие вещи женщинам в горячих точках делать легче, чем мужчинам, конечно, если они следуют всем правилам безопасности. Вообще, женский взгляд на стереотипы войны оказывается более правильным – ведь мы стремимся к тому, чтобы война закончилась, а не разрасталась. Кроме того, самые лучшие репортажи о войне делали женщины.

Наталка Гуменюк, журналіст-міжнародник, «Громадське ТБ»:

1. Сьогодні ми маємо змінити риторику й чітко зрозуміти, що це не ідеологічна боротьба, не дві сторони – ми маємо справу з кримінальним угрупованням. І ці люди вороже ставляться до журналістів, тому що не хочуть, щоб журналісти фіксували їхні злочини. Журналістам, які пишуть, легше працювати, бо в Криму насамперед не хотіли бачити, як журналісти фотографують військових чи знімають їх на відео, адже такі кадри доводять кримінальний характер дій.

Якщо ми говоримо про роботу в Криму чи на Донбасі, можна трішки забути про красиві стандарти журналістики – велику камеру, гарний репортаж зі стендапом. Ми зараз у ситуації, коли пріоритет один – інформація, і її потрібно донести будь-яким чином. У Криму й на сході відбувається дуже багато непростих речей, якщо ми не будемо їх показувати, то люди там будуть незахищені. Зараз дуже потрібно забезпечити підтримку місцевим журналістам, бо вони опинились у жахливій та небезпечній ситуації, особливо якщо казати про відомих журналістів, які були до цього публічними. Київські журналісти звикли працювати на майдані, відразу постити щось у фейсбук, підходити до лінії вогню, щоб записати якомога красивіший стендап – про це треба забувати. Головне – потрібно думати, як із найменшими перешкодами дістати й передати інформацію.

Регіональним компаніям на Донбасі, як би це банально не звучало, потрібна фінансова підтримка. Ми бачимо, що багато каналів не можуть нормально працювати через брак ресурсів. Ще один момент – зараз популярним стало їздити та стрімити, так роблять і громадські активісти і фрілансери, але це не завжди можливо, бо часто відбирають техніку чи розбивають її. Тому потрібна підтримка фондів, які могли би страхувати обладнання. Також було б дуже корисно проводити семінари для журналістів із підготовки, як працювати у воєнних умовах. Йдеться про кількаденні семінари, де викладають колишні військові, подібні тренінги проводять великі медіакомпанії, такі як BBC, проте вони дуже дорогі. На Близькому Сході та на Балканах журналістів готували, як працювати в умовах конфлікту, треба включити й Україну в такі програми, адже у нас цим ніхто ніколи не займався.

Є проблема з недостатньою психологічною підготовкою журналістів і як наслідок посттравматичним синдромом. Виявилося, що 99% українських медійників емоційно не готові до роботи в умовах, коли поруч є стрілянина, поранені, вбиті. Це впливає і на якість їхньої роботи, на лексику. А зараз надзвичайно важливо, що журналіст каже в кадрі, чи не закликає до якоїсь дії. В ефірах можуть опинитися психологічно неврівноважені журналісти, які говоритимуть казна-що.

2. Зараз усі думають, що небезпечно їхати в Крим і на Донбас, це правильно, але треба розуміти, що є різний Донбас і різний Крим, і їх має бути почуто. Якщо ти їдеш у Донецьк, то не обов’язково стояти перед будівлю СБУ чи ОДА. Тобто, якщо я бачу, що там уже є підготовлені знімальні групи, то який сенс мені стояти там і дублювати те саме? Якщо ви розумієте, що у вас немає достатньо фізичного захисту, можете просто більше спілкуватися з людьми, зробити матеріал іншого характеру. Моя користь буде більшою, якщо я відійду на 100 метрів від мітингу і поговорю з іншими людьми. Закликаю всіх розуміти, що в нас поле неоране того, що можна робити в цих регіонах. Уявіть, якби під час євромайдану приїхав якийсь журналіст із Заходу в Київ і провів би лише два дні на Грушевського – і все, начебто решта неважливо. Те саме відбувається в Криму, Слов’янську, Краматорську.

Щодо жилетів із написом «Преса», то я його не вдягала, тут є свої нюанси. Якщо ти відомий журналіст і їдеш із оператором, великою камерою, тобто обличчя не приховаєш, тоді справді краще жилет вдягти. Але якщо ти можеш бути не поміченим – краще не вдягати.

Щодо техніки, то ми трішки розбалувані й ліниві – можемо поїхати на зйомку із розрядженим телефоном, не взяти запасних батарейок до техніки, залишити важливу інформацію на телефоні, а потім плакати й скаржитися, що телефон забрали, а там була купа важливих матеріалів. Потрібно бути готовим – залишати всі важливі матеріали вдома, їхати з простим телефоном Нокіа за 20 грн, а якщо зі смартфоном – то не забувати виходити з профілів на «Фейсбуку», «Твітері», Viber. Повідомляти, куди ви їдете, а повернувшись, писати, що з вами все гаразд. Якщо повернувся зі зйомки і хочеш спати, все одно злити матеріали на додаткові флешки. Це все потребує величезної самоорганізації.

3. Я вважаю, що дівчатам набагато легше працювати в будь-яких умовах, ніж чоловікам. Принаймні, мій досвід роботи на Близькому Сході це підтверджує. В арабській країні журналіст-чоловік із великою камерою інтуїтивно викличе більше агресії, ніж маленька дівчинка, яка виглядає не страшно – їм складно уявити, що вона може становити загрозу, бо вони розуміють, що сила на їхньому боці. Якщо журналіста захочуть викрасти, тут, думаю, немає різниці, йдеться про жінку чи чоловіка, тобто групі тренованих хлопців зі зброєю все одно – чоловіка викрадуть з таким же успіхом, як жінку. Ще такий момент: в українському й російському патріархальному суспільстві дівчатам набагато легше спілкуватися з чоловіками, дівчина викликає менше агресії, навіть якщо це представники військових. Звісно, завжди потрібно спілкуватися ввічливо, не провокувати, не вступати ні в які суперечки, пам’ятати, що ваша мета – не виграти в суперечці чи щось довести.

Фото – timeua.info,  globalshapers.in.ua

Залиште коментар